СУ "Волинські старожитності" Субота, 24.02.2018, 16:58
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Дневник | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Форма входу
Пошук
Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Архів записів
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 620
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » 2017 » Листопад » 27 » Що було сказано в Новому тестаменті і яку таємницю сховав у Апокаліпсисі Іван Богослов…
Що було сказано в Новому тестаменті і яку таємницю сховав у Апокаліпсисі Іван Богослов…
09:45

Під зеленим абажуром горіла особливо яскрава лампа. Світло било мені в очі, і тому я опустив ковпак ще нижче, щоб воно падало тільки на книгу. Чи я виснажився за останні дні, чи так вплинула тиша, але я на хвилинку задрімав і, мабуть, осунувся нижче в кріслі. А коли розплющив очі, ще затуманені сном, побачив на лівій сторінці ледь помітні темні крапки. Підвів голову — вони зникли. Опустив — знову з'явилися. І тоді я зрозумів, що бачу не крапки, а ледь помітні «тіні від крапок», від якоїсь шорсткості паперу. Заплющив очі, провів кінчиками пальців і відчув їх на дотик. Я перегорнув сторінку й побачив, що цим невидимим мікроскопічним горбикам, які й давали схожі на розсип порошинок тіні, відповідали значно менші за макове зерня ямки, зроблені, можливо, тупим кінцем голки. Пізніше я переконався, що в цьому місці вони були ще великі. Якби не щасливий збіг обставин, якби не це джерело світла, розташоване так близько біля моїх очей, я так би нічого й не довідався. Але тільки це й було везінням. Далі надійшла черга вмінню.

Ці крапки були розташовані без будь-якої системи. Я налічив дев'ять таких під літерою А, десять під літерою С і т. д. Якщо це й був тайнопис, то такий, якого не розгадаєш. Криптограма? Анограма? А біс його знає, як називався той спосіб у середні віки. Вискочила у мене з голови та назва. Ну, я вам тоді розтлумачу суть. Патентного бюро тоді не було, бюро відкриттів теж. Скажімо, вчений робив якесь відкриття, але хотів ще мати трохи часу, щоб його перевірити. Але як зробити, щоб не перехопив хтось інший, щоб потім можна було довести свій пріоритет? Тоді він зашифровував винахідництво.

Воно, скажімо, полягало в одному реченні: «У шефа довгий, червоний од вина ніс». Невдалий приклад, бо тут довелося б шифрувати зовсім з іншої причини, не з наукової, а з адміністративної, але нехай.

І от наш науковець виписував звідти, скільки разів зустрічається та чи інша літера і записував це так: у — 1, о — 3, р — 1, и — 3, і — 1, ф — 1, н — 3, в — 3, с — 1, ч — 1, г — 1, а — 2, ш — 1, е — 2, д — 2, й — 2. Або: уооориииіф і т. д.

Коли чоловік помирав, таємниця про шефів ніс помирала разом з ним. Не знаю, чи може в такому випадку допомогти найдосконаліша електронна машина з безліччю перебраних і випробуваних варіантів.

Той, хто відкривав щось, завіряв шифровку в нотаріуса, розсилав іншим великим ученим і потім спав спокійно, знаючи, що ніхто цього не розгадає, що ділянка лишилася за ним.

А зрештою, був факт, коли, здається, Галілей застрахувався таким чином, і чи не Кеплер не полінувався перебрати всі можливі варіанти й підстановки літер і заявив, що зашифроване речення звучить так: «Привіт вам, близнюки, Марса породження!» А якщо це так, то Галілей відкрив супутники Марса. Було, щоправда, кілька зайвих літер, здається три, але тоді й це навмисне робили, для більшої впевненості.

Через деякий час Галілей все перевірив і виступив з повідомленням, що зміст його відкриття, коли відкинути шість зайвих літер, такий: «Найвищу планету потрійною спостерігав».

Виявилося, що він відкрив кільця Сатурна.

Але я ніколи не був Галілеєм, і ніколи не був Кеплером, та й на біса терпеливо два роки підбирати підстановки й варіанти, щоб опісля довідатися про цікавий факт, що в дружини такого й такого ноги криві й волохаті.

Тому я подумав, що вм'ятини можуть бути й на інших аркушах і що я їх просто не помітив. Ці я помітив на першій сторінці Апокаліпсиса, і за логікою думки можна було гадати, що й решту, якщо вони є, невідомий шифрувальник зробить на перших сторінках кожної книжки.

Години дві зайняло проглядання на світло, аж доки я не добрався до Нового тестаменту. І тут я помітив…

Чорний замок Ольшанський

Я виписав літери. Щось виходило.

 

Чорний замок Ольшанський

(Цe означає первий, перший — автор наплутав, бо тексту книги не вистачало).

 

Мені кортіло взятися за Апокаліпсис. Якось підсвідомо я міркував, що основна частина тайнопису там, що розум середньовічної людини неодмінно мусить проводити якусь паралель між своєю таємницею і таємничістю Одкровення, що він мав ніби змагатися в незрозумілості з самим апостолом Іоанном. Але я стримався і вирішив обстежити слово за словом, аж доки не заясніє надія.

— Ви вже знаєте, що в спільну обкладинку були переплетені без будь-якого порядку і без якої б там не було системи книжки зовсім різного змісту. Нарешті я добрався до Статуту 1580 року.

Чорний замок Ольшанський

Нащ…

Я повзав по цих рядках, літерах і вм'ятинах, сліплячи очі низьким світлом п'ятисотватної лампи.

Чорний замок Ольшанський

… атку розумному — нащадку розумному.

Мене охопила якась розлюченість від роботи, якийсь шалений азарт. Все-таки це була шифровка початку XVII століття. Ще був живий Лев Сапега, ще не було навали шведів, ще стародавня мова лунала, лунала на повний голос і в уряді, і в суді. І поступово на окремому аркушику виникали написані мною слова.

Чорний замок Ольшанський

Він навмисне не ділив речення на слова, той шифрувальник. Але тут він допустив одну, властиву всім людям помилку: писав літери якнайгустіше саме там, де слова ділилися. Я перевірив, де стоїть ь після приголосної, і переконався, що це так. І тоді я почав ділити речення на слова і водночас перекладати. Заважало те, що невідомий аматор таємниць навмисне порушував сучасну йому старобілоруську граматику, щоб важче було здогадатися. А може, погано, знав її. Але ж зовсім відступити від неї він не міг. Він всюди так чи інакше лишався в її полоні.

Чорний замок Ольшанський

Не дуже це було зрозуміло, але якийсь зміст намічався. Що ж, далі, давай далі.

Чорний замок Ольшанський

Щоб ти згорів був зі своєю шифровкою, холера! Але нічого не вдієш, поповзеш далі, хоч учені наші так і не спромоглися за сто років досліджень зробити відносно повний словник старобілоруської мови (словнички наприкінці деяких історичних праць до уваги не беруться, та майже нічого й не варті).

Чорний замок Ольшанський

Чомусь мені згадалося угорське кер, і зовсім не спало на думку, що й по-польськи дурень — кіер. Отож я й виявився — кепь.

«Коли скопець головою дурень, (то) не вкрадеш (нрзбл.) підло. Загамую (затримаю) бо клюкою (тут не вистачало слова, але можна було уявити, що «клюкою», ключем хитрості або розуму). Розумний, (то) склади змією, сходами, димом…» Димом? До чого тут дим?! «Канонь (тобто напередодні, а може, у значенні спочатку) вшиткає (геть усе, все до кінця) довкола міді, занехаєш (не звернеш уваги, випустиш з уваги) (нрзбрл.) за заворою (за завалом)».

Потім я спробував перекласти все це на сучасну людську мову. Вийшло, за винятком темних місць, так:

«Я, перший і останній, нащадкові розумному заповідаю мідь посріблену. Іншому мідь товчи, у три фунти (з) половиною. Черговість така: корінчики зручно початок сховали, (а) мідь приховала решту. Якщо (ти) скопець головою, дурень, (то) не вкрадеш (нрзбрл.) підло. Затримаю (бо) тебе ключем (хитрості?). (Якщо) розумний, (то) склади змією, сходами, димом… Склади спершу усе ціле довкола міді. Не звернеш уваги (нрзбрл., може — «залишиться»?) за завалом…»

Коли я написав останню літеру, мене аж у піт кинуло. І не можна сказати, щоб зміст цього запису став яснішим після перекладу. Як і раніше, я не знав, у чому тут справа, що й до чого і як?

Я підготував собі води з варенням, кинув туди кілька кубиків льоду, розрізав свіжу пачку сигарет, зняв туфлі й ліг на тахту, покурюючи й посьорбуючи воду, бо в мене від цих безглуздих лінгвістичних вправ горлянку ніби наждаком продерли.

Біс його знає, що таке сховане під корінням, — воно на початку. А те, що потім хтось сховав під міддю, холера на ту мідь і на те дерево з корінням. І, якщо ти не дурень, то це щось, цю мідь, це коріння або те, що сховане під ними, обкрути змією й димом довкола ще якоїсь міді, аби щось не лишилося за завалом… Ну, а як обкрутиш, то що буде? Друге пришестя? Бульйон з бобами? Дуля з маком під ніс?

Я встав, підійшов до вікна і припав лобом до холодної шибки. Стояла вже ніч. У чорній люстрі скла відбивалося моє обличчя, вогник лампи, а крізь усе це проступав сумний міський краєвид з останніми вогнями у вікнах і з чорним асфальтом, по якому наввипередки танцювали розвіяні, розбиті вітром водоспади дощу.

Був на межі того, щоб кинути все це. Більше в усій книзі не було поміток, і бог його знає, що сховав під своїм тайнописом той давній чоловік.

«Кину», — вирішив я. Але в ту ж мить я уявив, як далеко за околицею міста, на новому кладовищі, де навіть і дерев ще нема, а тільки прутики вибиваються з холодного глею, лежить у крижаній глині те, що було колись Мар'яном, першим, єдиним, може, останнім моїм справжнім другом на цій землі. Він заповідав мені цю таємницю, він непокоївся, він, можливо, загинув через неї. Бо, хоч ви мене розстріляйте, я не вірив, що все пояснюється так просто: розривом серця і падінням у воду. Я не вірив, у мене було первісне, тваринне передчуття, як у собаки, що все це не так, і якщо слідів не знайдено, якщо нічого не вкрадено, якщо ніхто не винен з допитаних до цього часу, це не означає, що їх нема, що нових слідів не буде. Нарешті, я просто був зобов'язаний перед його пам'яттю. І тому я знову закурив, стиснув палаючу голову холодними руками і, зібравши всю свою напружену, холодну рішучість, спробував зосередитися, сконцентрувати свою увагу тільки на одному.

«Мідь… змія… дим…» До чого тут, к бісу, дим? Мідь написана там, як мед… А може, це не «мідь», а «мед»? Дурниці різні лізуть у голову, шановний друже Космич, дурниці і маячня сивої кобили! Тому що який осел ховатиме щось там у мед? Хіба що вбитого на війні знатного чоловіка заливали в труні медом, щоб довезти цілим до родової усипальниці чи до бальзамувальника? Але уявіть собі людину, яка розшифрувала, шукала, витратила на це півжиття, і все тільки для того, щоб знайти труп? Це, пробачте, гумор шибеника. Та й потім, що можна намотувати довкола меду? Ні, зрозуміло ж, що це щось треба мотати навколо якогось мідного предмета. А навіщо?.. Ні, з цього кінця нічого не виходить… Коріння сховало початок. Дерево з корінням… Стоп! А чому дерево? Про дерево ніде не сказано!.. І, зрештою, на світі існують синоніми… Так… Ну, ну… Корінець може бути не тільки в дерева… Корінці можуть бути тютюнові… Корінець може бути… в… книги. У книги, чорт побери! У книги!

Я кинувся до стола, де лежала книга. Я не міг зачекати, не міг обдумувати все це далі. Бо ще одного розчарування я не зніс би. Я страшенно боявся і водночас, ніби заздалегідь — і твердо — знав, що не помиляюся. Бо я був ідіот, який навіть не здогадався, що найкраще можна замаскувати річ на очах в усіх.

Корінець щільно прилягав до аркушів, але не був пришитий нитками, і це мене трохи заспокоїло. Я взяв залізну лінійку і почав обережно просовувати її під корінець. Лінійка входила дуже повільно, з тихим потріскуванням: віддирався клей. І це було так, ніби сталевий ланцет з потріскуванням різав мою плоть. Це було варварство, зрозуміло, але я не міг більше чекати. І я не різав по книзі, а просто відокремлював цю руду шкіру, нехай собі й віддираючи приклеєне. Він нарешті відстав. Я глянув у просвіт і помітив, що там немовби щось жовтіє. Де пінцетом, а де й пальцем я тягнув, ворушив, поступово витягував це жовте…

…І майже крикнув, вражений, коли на стіл переді мною лягла нарешті складена удвоє стрічка пергаменту. Довга стрічка, на якій були розкидані літери, написані стародавнім, чорним і поруділим, чорнилом. Інкаустом, як називали його предки в ті часи.

Я тут же замірив його. Завдовжки він був, як розгорнеш, 63 сантиметри, завширшки — 49 міліметрів. Літери були розкидані, як їм хотілося, але навіть там, де вони складали рядок (завжди під певним кутом до стрічки), я нічого не міг зрозуміти. А втім, це могло бути довільною комбінацією знаків, бо сусідні рядки звучали так:

Чорний замок Ольшанський

Принаймні одне слово, «Finis», було зрозуміле. І те слово було латинське. І означало воно «кінець». Але варто було перейти до сусідніх клаптиків, які написані були рідненькою нашою кирилицею, і одразу виходила нісенітниця, на зразок такого:

Чорний замок Ольшанський

Скажіть, ви чули коли-небудь про слово, яке починається з твердого знака, або про твердий знак, який зручно розташовувався після голосної? Я — ні.

І я читав, і все це звучало, як у збожеволілого рабина, що читає білоруську книжку на єврейський манір, з кінця. «А чорт! А чому й справді не уявити, що це написано «з кінця», навпаки. Скажімо, методом, який тоді вважався досконалою шифровкою, а тепер перейшов у користування дітям, коли вони гуляють у таємні товариства. Тоді першій літері алфавіту повинна відповідати остання. А — це я, а я — це а.

Гм, ось і відповідні клаптики «яа». І ще «яа». І ще. Значить, це «ая». Схоже на те, що в білоруській мові є закінченням прикметників жіночого роду типу «товстая», «дурная». Ну що ж, у цьому щось є. Цілком можливо, що це і є дитячі хитрощі «літереї», коли алфавіт ділили пополам, першу половину писали зліва направо, а другу справа наліво, під нею, а потім заміняли літеру з верхнього рядка літерою з нижнього, і навпаки.

Що ж, спробуємо і ми.

Скільки ж це в нього було літер у старобілоруському алфавіті? Ну, в часи Кирила Туровського було сорок дві. Але навіть уже в той час майже не вживалася літера

Чорний замок Ольшанський

— дєрв.

 

А вже до XVI століття й поготів.

Шифрувальник навряд чи вживав і такі знаки, як юси прос ті і йотовані. Викреслимо і їх. Літери «от», «ксі», «псі» не були в пошані в стародавніх білорусів, особливо в мирських документах. Я довго думав, чи вживав мій чоловік такі літери, як «зело» «і десятиричне», «фіта», «ять» і т. д. І вирішив, що не вживав. Замість них цілком можна вжити звичайні з, і, ф. А йому треба було якомога спростити свою справу. Таким чином «алфавіт шифрувальника», який я склав, наближався до сучасного білоруського алфавіту. Отож у мене вийшло тридцять літер, або два ряди по п'ятнадцять.

На одному боці були такі літери (я даю, звичайно, сучасне їх написання, а не тогочасне, з викрутасами).

Чорний замок Ольшанський

І більше нічого до самого кінця шістдесятитрьохсантиметрової стрічки. Я підставив літери.

Чорний замок Ольшанський

«Як латин…» Щось складалося. Але чому тільки це? Написав, потім подумав і перегорнув стрічку? Можливо.

Перша літера на звороті щ. Це означає є. «Як латинє». І тут добре.

Коли я переклав літерею на звичайну, нормальну людську мову, на стрічці з'явилося таке: Перша половина стрічки:

Чорний замок Ольшанський

Друга половина стрічки:

Чорний замок Ольшанський

Питання перше: чому писав навскоси? Питання друге: чому весь пергамент носить сліди колишньої зім'ятості і, подекуди, плями від клею? Питання третє: яким методом запису користувався той чоловік?

Ось слово «капь», стара міра ваги. Вона повторюється. Ясно, що ці рядки повинні бути поруч, бо, скоріше за все, тут щось перелічується. Але між словами капь зта і капь срла не десять, а одинадцять рядків. Ні, це знову не те. Ти знову мало не вдарився на легку дорогу. Знову. І тому знову покарай себе важкою працею, чоловіче.

Думай, хлопче! Хоч би як здавалося, що зрозуміти легко, — думай. Думай! Помізкуй. Чому стрічка зім'ята? Чому навскоси? Чому плями клею, білі клаптики, чому не зім'ятий саме той кінець, на якому ті, єдині на весь другий бік, літери?

У книжковому шифрі є слова «…склади змією, сходами, димом… Склади спершу все ціле довкола міді».

І тут мене мов стукнуло! Я згадав один середньовічний білоруський спосіб посилання таємних листів. Два воєначальники, дипломати або змовники заздалегідь робили собі два предмети однакової форми. Кожний мав при собі один з них. Коли треба було послати донесення, один з них намотував на свій предмет смужку паперу, довжина й ширина якої була заздалегідь обумовлена. Потім текст писали вздовж цього предмета. Потім смужку розмотували. На розкрученій стрічці нічого не можна було зрозуміти, бо слова, частини слів, навіть літери були тепер у самих різних її кінцях. Той, хто отримував донесення, накручував його на свій предмет під заздалегідь обумовленим кутом… і читав. Гонець не знав змісту. Випадково потрапивши до рук ворога, він нічого не міг видати, і робилося це не з недовіри до гінця, а просто щоб чоловіка не мучили даремно.

Поки що все сходилося. І зім'ятість. І рядки, написані «навскоси». І плями клею, бо ним для зручності, щоб не розкручувалася під час написання, змащували стрічку. І навіть те, що кілька літер було на одному боці, а всі інші на другому. Видно, предмет був складної форми, і шифрувальник перекрутив смужку, щоб вона зручніше обвилася довкола якогось виступу. Усе сходилося, все було, крім… крім того, що я не мав і ніколи не міг мати, — предмета, на який та стрічка накручувалася три з половиною сотні років тому.

Один розумний нащадок мав частку чогось важливого, те, що «сховало коріння». Але він не знав, у руках якого другого розумного нащадка знаходилася «медь» — те, на що треба намотувати, не знав його форми. А отже, усі мої намагання зійшли «на пси».

… Чому «на пси»? Думай, хлопче, думай! Справа, звичайно, буде дуже важкою, якщо той «предмет», скажімо, мав форму двох конусів, складених основами. Дуже важкою, але й тут можливою. Та тільки навряд чи вони користувалися предметом такої складної форми… Найчастіше смужка пергаменту чи паперу намотувалася на жезл певної довжини… А що таке жезл?.. Це той самий кий… А що таке кий? Кий — це, якщо визначати приблизно, той самий циліндр, нехай складної конфігурації, де товщий, а де й тонший. Якщо це так, то чому не розв'язати задачу, яка здавалася надмірно важкою розумові звичайної середньовічної людини («наша проста середньовічна людина») і яку зараз може розв'язати навіть учень дев'ятого класу, якщо в нього, звісно, на плечах голова, а не кавун.

Я пишу вздовж предмета. Смужка може накручуватися на цей предмет під будь-яким кутом. Кут між найкоротшою відстанню по нормалі (ширина смужки), відносна до довжини рядка, є cos? косинус кута намотки.

… Зміряв довжину рядка під кутом. Вона — 58 міліметрів. А ширина самої смужки — 49 міліметрів. 49: 58 = 0,82.

Ну ось, це вже трохи цікавіше. Де це моя логарифмічна лінійка? Ну, 0,82 беремо у квадраті. Виходить, що намотували під кутом 20°. На жаль, предмет, здається, і справді був складної конфігурації. Зважаючи на зім'ятість, трохи товщий на обох кінцях і посередині. Та це байдуже. Де кут інший — відповідно й обчислимо. Та й, незважаючи на потовщення, крок (кут намотки) буде один, мусить бути один. Просто в таких місцях пергамент буде заломлюватися, заходити під наступний виток або наповзати на нього і, отже, кут майже не зміниться, а просто залишаться на стрічці білі, не заповнені літерами місця. Що ми й бачимо в нашому випадку.

Тепер інше. Тепер складніше. Як вирахувати діаметр речі, на яку треба намотувати все це. Треба знайти бодай один рядок, який збігається. Скажімо, написано:

Чорний замок Ольшанський

І тоді розгорнути стрічку і зміряти відстань між складами, поміряти її.

 

Чорний замок Ольшанський

А ця штука дорівнює?D.

 

Пошукаємо такий рядок. Є такі рядки. Ось за змістом бодай таке: «етнас… цю моєю… о маю, то ма (Щт), о маю, то ма… етнас… цю моєю». Або — «капь срла». Молодчина, що перелічував, розумнику, що дав мені цей ключ! Ти й не думав, що даєш мені невідоме тобі?D. Ти не мав і зеленого поняття, що звідси D, діаметр речі, на яку ти мотав свою таємницю, дорівнює заміряній відстані між рядками, що збігаються. Дорівнює цій відстані поділений на 3,14. Головасті люди твого століття також знали це, але знали трохи інакше — як то вони це знали? — ага, вони, наскільки я пам'ятаю, знали це, принаймні в Білорусії, як 22: 7. Що ж, і це хліб, майже те саме? з розходженням у четвертому знаку. Але ти навряд чи водив знайомство з головастими людьми. Головасті люди, вони непокоять, і це головна ваша помилка в усі часи, шановні панове магнати. Твоя таємниця, навіть для головастих твоєї епохи, лежала на поверхні.

Ось вона, твоя таємниця. Твій «жезл» був діаметром два сантиметри з двома-трьома міліметрами. Діаметр потовщення на кінцях доходив до чотирьох сантиметрів, потовщення посередині — до трьох (яка то могла бути річ? Але про це я, певно, ніколи не довідаюся, та й байдуже!).

Усі ці потовщення, вельмишановний, практично можна відкинути. Ось так! Даремно морочив собі голову.

… Я пішов на кухню і почав шукати серед свого причандалля якийсь предмет діаметром два сантиметри. І знайшов. Чаплія, якою беруть з вогню сковороду, була саме два сантиметри два міліметри діаметром, хоч кронциркулем міряй. Що ж, тепер виготовимо три-чотири точні копії з паперу, щоб пергамент залишився недоторканим, щоб не порвати його, щоб не бруднити клеєм. Просто переведемо через копірку — і не олівцем, а кінцем сірника — всі ці літери. Готово. Ну ось, а далі беремо; хлопче, циліндр вирахуваного діаметра, чаплію, і під вирахуваним кутом намотуємо на нього папір, читаючи текст.

Я мучився з цим довго. Приклеював і приминав ті місця, де були білі плями, і знову міряв кут намотки, і мотав-мотав далі, аж до посиніння.

Зроблено. Я приклеїв кінець, почекав, доки клей підсохне, і почав читати вздовж предмета, ніби кукурудзу гриз. Тільки очима:

Чорний замок Ольшанський

І далі:

Чорний замок Ольшанський

При подальшому повороті циліндра виявилося таке:

Чорний замок Ольшанський

Тут йому не вистачало місця, але, зважаючи на те; що останні слова були лайкою — «лайно (гній, послід, покидьки), псіно», — чоловік, який записував це, аж задихався від люті, аж горів од бажання додати ще щось. І тому він загорнув смужку і написав на місцях, де було не написано, ще кілька слів:

Чорний замок Ольшанський

Якщо записати по-людськи, то цей текст звучав так:

Чорний замок Ольшанський

Не можна сказати, щоб і це було дуже зрозуміло. Але тут хоч можна було скласти словничок і підставити під незрозумілі слова сучасне значення. І я почав шукати по всіх виписках, по всіх своїх картотеках, по словничках в «Історії книг», у Карського та інших книжках.

Пакон — закон. Кгмах — махиня. Ложніца — спальня. Контрафект — малюнок, образ. Округ — корабель. Плінфа — стародавня цегла. Дубасний — з ялинової кори. Заволаних — закликаних. Завора — завал, засувка. Єда — мабуть, єгда — хіба, невже, інакше. Павкаць, капь — два і чотири пуди. Скоєцъ — монета. Кустод — сторож. Невісно, невісний — це архаїчне «сліпий», «незрячий». Отже, і тут щось «сліпо», «невидимо», а може, й просто «не знайдеш». Кмотр — кум. Лайно — ну, це слово з лексикону Зизанія і означає нечистоти, покидьки, гній, послід. Калваріє — місце кари, лобне місце, голгофа, цвинтар (від латинського calva — череп).

А що таке людожртм? Мабуть, «людожерством». Хитрий, зараза, титли не в належних словах ставив, не там, де треба.

Підставимо тепер те, що зрозуміло. Перекладемо.

«Як латиняни кажуть: Finis (кінець)! Ані суд, ані підсудок (чиновник або писар земського повітового суду), ані закон не стягнуть, і що маю, те власністю (майном) моєю буде, і (те), чого не мав, а підскарбієм (державним скарбником) нажив.

А шукати тут махиню кутню, спальня ключева, пуста. А друга від кута, там, глибше малюнка корабля. Вісім кроків цеглою, бо заклав (аби?) кліть (нижній поверх), ложе з ялинової кори, спальня кам'яна, і тим після життя закликаних за завалом не дочекатися, хіба (що) бог устр(у)бе (просурмить). Верхній поверх — півкопи золота, копа срібла, каменів не (об)мал(ь) (чимало), сикгнети, монети, манускрипт?), універсали я(го) к(оролівської) м(о)сті, а сторож лобного місця видно, а не знайдеш, бо Z і N (?) під хамарою (?) цією. Спочинь, куме і кумова жінко, лайно собаче, з лементом і людожерством до сурми ангела (і в) диявольському вогні довіку».

Такий приблизно був зміст цього страшнуватого в чомусь документа. Але що таке «хамара», і що таке «Z і N»?

Хамара. Слово звучало не по-слов'янськи, хоч і нагадувало наше «комора». Схоже на стародавньоєврейське? Чи арабське? Чи грецьке? Але в перших двох мовах я розбирався, як… А третю трохи знав. І, однак, поліз у словник. І, дурням щастить, знайшов:

Чорний замок Ольшанський

Що означає склепіння.

Але що таке Z і N? Що це мені нагадує? Хімічну формулу? Але звідки в ті часи хімія та її формули? Алхімія — це так. То що це, що?… Алхімія?.. Алхімічний знак?

Я почав болісно згадувати все, що не забув з тих часів, коли вивчав відьомські процеси, алхімічні знаки.

 

Чорний замок Ольшанський

— золото або сонце. Але як білоруський алхімік позначав реторту? Ага,

Чорний замок Ольшанський

 

А спірітус?..

 

Чорний замок Ольшанський

Т-так…

 

 

Чорний замок Ольшанський

— негашене вапно.

 

Що ж таке Z і N?

І тут раптом ніби випливло щось з самого дна пам'яті. Ну так, так. Z і N — знак замазування. Знак, який ставили, коли якісь речі замазували на

Чорний замок Ольшанський

, річний або й більший термін.

 

І, отже, цю фразу треба було читати приблизно так:

«… сторож лобного місця. Видно, але не знайдеш, бо замазано під цим склепінням».

Зміст був малозрозумілий, — автор зневажав усяку граматику, навіть відмінки, — але від цього не менш страшний. А можна було, по-іншому розставивши розділові знаки, зрозуміти все це і так:

«Лобне місце помітне, але не знайдеш, бо замазане під цим склепінням».

Але навіть при такому, все ще тьмяному, хоч і зрозумілішому, прочитанні було в цьому записі щось тривожне, щось страшенно похмуре, підступно-витончене і мерзенне. Я шкірою відчував це. І знав, що тепер я не кину цієї загадки, яка б не була відповідь.

Короткевич В. Чорний замок Ольшанський

Переглядів: 108 | Додав: mr_zlatik | Теги: Короктевич, стародруки, тайнопис | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2018