СУ "Волинські старожитності" Четвер, 17.08.2017, 22:21
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог файлов | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
З історії середньовічної Волині [14]
Рідкісні і грунтовні дослідження з історії середньовічної та модерної Волині
З історії археології Волині [62]
Пам'яткознавство [30]
Археологічне, архітектурне, історичне, книжкове пам'яткознавство, пам'ятки науки тощо
До історії Першої світової війни на Волині [10]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 615
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Файли » Книжкові видання та статті » З історії археології Волині

В. Ящук. Витоки інтересів археолога Ігоря Свєшнікова
[ · Викачати видалено () ] 03.02.2011, 21:21
Витоки інтересів археолога Ігоря Свєшнікова
Відомий археолог, доктор історичних наук Ігор Кирилович Свєшніков (1915 - 1995) часто згадував Хотин (нині село в Радивилівському районі на Рівненщині), іноді приїздив сюди. Мені він кілька разів тепло й зворушливо розповідав про це село, адже воно було пов'язане з його дитинством, саме тут почув перші перекази про Берестецьку битву 1651 року, загорівся бажанням шукати її речові підтвердження - козацькі шаблі, списи, мушкети, гармати...
  А ще Хотин викликав особливі почуття тому, що тут колись жили його діди й прадіди по батьковій лінії (по матері він, за його власним свідченням, походив із роду миргородського полковника Михайла Радченка, чи Ратченка, - соратника Богдана Хмельницького).
  Біля церкви в Хотині поховані віце-адмірал Лев Павлович Свєшніков і його син Петро Львович. Як складалося їхнє життя, чому свій останній спочинок знайшли саме в цьому селі? З'ясувати це допомогла жителька Хотина, краєзнавець Надія Мельник, яка листувалася із сином Ігоря Кириловича - Кирилом Ігоревичем Свєшніковим, геологом, професором Львівського національного університету імені Івана Франка.
  Лев Павлович Свєшніков, який у 1883 році вийшов у відставку в чині віце-адмірала (рівний армійському званню "генерал-лейтенант" або цивільному царському - "таємний радник") народився 6 квітня 1824 року в сім'ї капітан-лейтенанта флоту, походженням із потомствених дворян Смоленської губернії.
  Тринадцятирічним поступив у морський кадетський корпус - вирішив іти дорогою батька. Через три роки він - гардемарин, однак "за малым ростом отставлен от выпуска".
  Врешті-решт у вісімнадцять літ удостоєний звання мічмана (прапорщика), але проявлена щодо нього несправедливість не давала спокою. Лише в 1857 р. Лев Павлович домігся, що "височайшим дозволом" йому затвердили офіцерське звання з 1841 р., між тим ще в 1849 р., коли служив у 26 флотському екіпажі, він зумів скласти відповідні екзамени і став офіцером. Таким чином, офіцерська вислуга тепер збільшувалася на вісім років, що відкривало нові можливості для службового просування. Тож уже в 1858 р. він стає капітан-лейтенантом, згодом дається взнаки успішна служба на флоті - отримує інші звання, одне за одним, з невеликими інтервалами.
  Служив на різних фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бригу "Телемак", кораблях "Император Петр І" "Силистрия", "Ягудгиил", пароплавах "Бессарабия", "Александрия". Брав участь у плаваннях Балтійським, Чорним, Мармуровим, Середземним, Іонічним і Адріатичним морями. Траплялися й несподіванки: у 1846 р. на шхуні "Гонец" Свєшніков брав участь у бою з турецьким контрабандним судном біля Адлера, порушників удалося захопити; наступного року, перебуваючи на шхуні-бригу "Вестник", пережив катастрофу.
  У 1854 р. Свєшніков командував козацькими військами, які займали передові пікети на косі Кронштадт (під час служби на Кавказі). Виконував і дипломатичні доручення: у 1854 і 1855 рр. побував з особливими дорученнями у Великому князівстві Фінляндському, у 1862 р. мав відрядження в Англію й Францію.
  Узагалі доля виявилася досить прихильною до Льва Павловича. Адже отримував посади старшого ад'ютанта при черговому генералі Головного морського штабу (1850), виконавця справ у Комітеті для складання зводу діючих узаконень (1858), чиновника з особливих доручень 1-го класу при керуючому Морським міністерством (1867), віце-директора Інспекторського департаменту (1868), завідуючого кодифікаційними роботами згаданого міністерства (з 1880). Включали й до складу різних комісій - для перегляду проекту статуту про військово-морський суд та морського статуту, для ревізії архіву Морського міністерства, для розподілу пароплавних пристаней у Санкт-Петербурзі, для збору та обробки статистичної інформації в імперії тощо. Навіть цей перелік дає уявлення, наскільки широким було коло службових інтересів Свєшнікова.
  І свої обов'язки він виконував із притаманними йому ерудицією, компетентністю, ретельністю. Недарма удостоївся більше десятка високих нагород: від ордена св. Анни 3 ступеня (1852) до відзнак короля Данії, персидського шаха і царського ордена св. Анни 1 ступеня й ордена св. Володимира 2 ступеня.
  У 52 роки Лев Павлович отримав звання контр-адмірала. Будучи одруженим із дочкою генерал-майора Кладищева, Софією Петрівною, мали синів Петра (1859 року народження, 5 вересня), Дмитра (1862) і Миколу (1864).
  Після виходу у відставку віце-адмірал Свєшніков міг оселитися у своїх родових маєтках у Смоленській, Володимирській чи Нижегородській губерніях, але він вибрав маєток синів - с. Вербу Дубенського повіту Волинської губернії. Тут і помер 12 травня 1900 року. А поховали його на території маєтку сина Петра Львовича в с.Хотині (тоді теж Дубенського повіту), біля церкви.
  Як же Хотин став маєтком Петра Львовича Свєшнікова? Він закінчив Санкт-Петербурзький університет, у 1885 р. був призначений дубенським повітовим предводителем дворянства. З 1887 р. до останніх днів - почесний мировий суддя Дубенського округу.
  У 1904 р. Петра Львовича назначили головою Волинської губернської управи зі справ земського господарства (Житомир). Але вже наступного року він із власної волі залишив цю посаду - мабуть, за станом здоров'я.
  Маєтки у Хотині і Вербі купив у 1888 р., перше - у якогось Ушакова, друге дісталося від колишнього казанського генерал-губернатора А.Гейнца. У Хотині мав 1500 десятин землі, у Вербі - 1200. Судячи з усього, Свєшніков продовжував прикуповувати землі. За даними 1905 року (посвідчення дубенського повітового предводителя дворянства), мав у Хотині 1479 і 1/4 десятини корисної землі, в с.Лопавшому - 207 і 1/2 десятини, в с.Рідкові - 75 і 1/4 десятини. А після раптової смерті Петра Львовича Свєшнікова в 1909 р., за відомостями про права спадкоємців, він залишив маєтності ще й у Полуничному, Боратині, Добриводі.
  Був одружений на дочці потомственого дворянина Варварі Василівні Перелешиній, яка закінчила жіночу гімназію в Костромі і працювала вихователькою в притулку, а потім жила деякий час у Петербурзі. Мав дітей: Софію, Кирила (батько археолога І.К.Свєшнікова), а також Ірину, яка померла малолітньою в Житомирі. Петро Львович похований поряд із своїм батьком, біля церкви в с.Хотині.
  Варвара Василівна під час Першої світової війни евакуювалася до Києва, затим повернулася в Хотин, займалася вихованням і внука Ігоря. Померла в 1947 р.
  Ось лише дещо про те, як Свєшнікови опинилися в Хотині і чому саме цьому селу судилося стати свого роду дитячою колискою для майбутнього відомого вченого. Ці факти, зібрані Надією Мельник, я свого часу опрацював і оприлюднив у районній газеті. Заслуги Ігоря Свєшнікова у дослідженні Національно-визвольної війни українського народу ХYІІ століття увічнені в меморіальній дошці, відкритій на приміщенні музею в заповіднику "Поле Берестецької битви".
  
  ***
  З доктором історичних наук Ігорем Кириловичем Свєшніковим я зустрічався в Пляшевій кілька разів. Розпитував про розкопки, але іноді ми просто розмовляв на краєзнавчі теми. Здебільшого про Радивилів і Хотин далекої пори його дитинства. В останній рік свого життя він часто повертався подумки в ті дорогі йому місця. Це підтверджують і листи до радивилівського краєзнавця тоді вже вельми поважного віку Федора Бортника. Деякі витримки з цих листів зацитую:
  
  5.05.94 p.
  ... Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921-го на 1922 рік, коли моя мати з двома дітьми втекла з більшовицького раю з Києва і прибула на Волинь. В часі нелегального переходу кордону і складної подорожі ми, діти, заразилися скарлатиною - і я всю зиму прохворів. Доктор Шепченко лікував мене. В 1923 - 1924 роках ми з матір'ю жили у Радивилові на вул. Кременецькій у будинку на той час уже покійного генерала Богдановича. Ось тоді ми майже щодня бували у Шепченків, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченків і ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Ірою, цілими днями пасли корів і овець, яких розводила дружина доктора, Зінаїда Михайлівна.
  Петро Дмитрович, син православного священика, закінчивши медичний інститут, осів у Радивилові ще до революції. Його хутір складався з 20-ти га землі, двох житлових будинків, стодоли, хлівів тощо. Це був прекрасний лікар, дуже шанований не тільки у Радивилові, а й у всіх навколишніх селах. У 1920 p. його арештували і повели на розстріл. Але місцеві євреї, довідавшись про це, кинулись услід за катами і відбили Петра Дмитровича.
  Олена Петрівна, або як ми її всі називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича від його першої жінки - польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографії і деякі речі, в тому числі католицькі чотки. Доктор оженився вдруге, з Зінаїдою Михайлівною, з якою мав дочку, але вона померла. Петро Дмитрович ніколи не розповідав ні про першу дружину, ні про другу дочку. Зате Зінаїда Михайлівна часто про свою померлу дитину говорила і порівнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).
  Лена якийсь час училася у Львові, але середньої освіти не здобула і у 1923 - 1924 рр. жила в Радивилові. Доглядаючи худобу, мені доводилося не раз бігати завертати зі шкоди овець, а бігаючи босим по стерні, я позаганяв собі за шкіру багато трісочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тілі - і кінець мій неминучий. Так мені було себе шкода, так не хотілося гинути в молодому віці, що я по різних куточках гірко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину і того ж вечора голкою вийняла мені з ніг 40 "скіпок". Тоді мені видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумію, що вона була доволі одинокою. Зінаїда Михайлівна вважала, що найважливіше у житті - то праця. Сама багато працювала по господарству і всіх (крім Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залізничному медпункті біля станції) змушувала постійно працювати.
  Лена любила багато читати. Ще іншою її пристрастю став "Пласт", якому вона віддавала багато свого вільного часу... Її захоплення... звернуло на себе увагу польської поліції, і десь у 1927 чи 1928-му році поліція провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кімнаті Лени все перерили, зокрема фотографії, листи. Потім Лена розповідала, що один лист, який міг би не сподобатись поліції, від якогось хлопця зі Львова, вдалося непомітно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української інтелігенції у Радивилові...
  Десь у 1927 чи 1928 p. Лона вийшла заміж за Івана Микитовича Гончарика - галичанина, колишнього учасника УГА. Він, вдається, діяв на Бродівщині, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасників УГА, перейшов кордон Волині і якийсь час переховувався у священика о. Дмитрія Лозов'юка у с. Хотині. Гончарик насамперед приїхав у Радивилів познайомитися з батьками Лени, потім вони одружились. Ми всі, близькі друзі Шепченків, знали, що Іван Микитович хворів на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворів на цю хворобу) це було джерелом постійного неспокою. Але як прекрасний лікар Петро Дмитрович не тільки підтримував здоров'я свого зятя, але й довів його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсім здорова людина. Лише після смерті доктора хвороба, видно, відновилася, і Іван Микитович у 1940 p. Помер... Чи по нього приходили перед смертю з НКВС - не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нічого зробити не могли.
  ... Іван Микитович був типовим галичанином, який любий і знав літературу галицьких українських письменників, зокрема І. Франка, якого, здається, знав особисто і портрет якого завжди висів у його кімнаті...
  Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзі після "визволення". Оскільки мене і мою родину визволили від усього, і дуже ґрунтовно, нам планувався Сибір, я втік у Галичину, де ми з жінкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищі). З родиною Шепченків і Гончариків я знову зустрівся у серпні 1941 р., коли Зінаїда Михайлівна була обрана головою управи Радивилова, а Лена - головою "Просвіти".
  Більше я її не бачив, а від покійного Данила Георгійовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилів, надіючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхній садибі розташувалась МТС, їй у всьому було відмовлено... Про родину Шепченків і Лену я зберіг теплі, сердечні спогади. З болем думаю про її трагічне і загублене нашими "визволителями" життя. З тим більшим болем, що й у моїй родині нараховується 11 душ репресованих, у тому числі мій батько, розстріляний у 1920, його сестра (моя тітка), розстріляна у Дубенській тюрмі в червні 1941 p...
  
  1.10.94 p.
  Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам'яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій... Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам'ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре...
  Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати...
  Коли ми жили в Радивилові в будинку Богдановичів, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Він тоді жив у Шепченків і займався пасічництвом. Моя мати і Ганна Іванівна (пізніше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджільництвом і пройшли в Отченаша повний курс пасічництва, а він їм влаштовував навіть справжні іспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок...
  У 20-тих роках у Шепченків жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишній петлюрівець, родом з Чернігівської губернії. Він доглядав худобу і взагалі допомагав у господарстві. Потім він переїхав у с. Хотин, а у 30-их роках - у с. Лопавша біля Демидівки. Це була дуже хороша і чесна людина, хоч і доволі великий дивак. В Хотині і Лопавші він служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тітки С.І. Білімової...
  Ганна Іванівна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтаві закінчила гімназію. Вона була дочкою власника великої фабрики сільськогосподарських машин і доволі простої малоосвіченої полтавчанки. Якийсь час після закінчення гімназії працювала в канцелярії фабрики свого батька. Потім жила у Петербурзі у родичів батька... В час Першої світової війни стала працювати сестрою милосердя, а потім опинилась у петлюрівських військах. Там вийшла заміж за друга С. Петлюри (також сина священика) Іону Черняховського і разом з ним і військами Петлюри перейшла польський кордон v Мельниці-Подільській, а потім опинилася у Львові. Черняховський був на фронті отруєний газами і помер у Львові, а Ганна Іванівна заробляла на життя шиттям (взагалі вона багато дечого вміла робити і мала певні художні здібності).
  Восени 1921 року, коли по дорозі з Києва на Волинь ми з сестрою захворіли на скарлатину, моя тітка С. П. Білімова намовила Ганну Іванівну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дітьми. Сестра дужо легко перенесла свою хворобу, а я прохворів цілу зиму. Ось тоді до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медінституту, і для Ганни Іванівни, по суті, роботи не було. Але вона залишилась у Хотині і подружилася з моєю мамою. У 1922 p. ... Ганна Іванівна переїхала у Радивилів, де стала працювати медсестрою у лікарні, заснованій Мойсеєм Месом-Гінсбургом. Від'їжджаючи, вона мені подарувала польову сумку, погони і остроги (шпори) петлюрівського офіцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотині). Відтоді мама з сестрою і мною стала приїздити до Радивилова і ми не раз доволі довго мешкали у Ганни Іванівни у лікарні.
  З цією установою у мене зв'язано багато спогадів. Ганна Іванівна жила в одній кімнаті ще з однією медсестрою - Таїсією Іванівною. Постійними гостями у них бували Вільямс (молодший), вчитель з Білгородки коло Кременця, і ще декілька осіб... У 1923 p. Таїсія Іванівна вийшла заміж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церкві біля вокзалу, і старенький о. Іван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих ніс ікону... У лікарні було велике весілля, на якому зібралися численні представники радивилівської інтелігенції, в тому числі й родина Шепченків, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 років. На другий день усі гості сфотографувалися, але ця велика фотографія пропала в нас у 1939 p.
  Петро Дмитрович частенько заходив у лікарню, але йому з його комплекцією було важко піднятися на другий поверх у кімнату О. Ф. Романової (головного лікаря. - В.Я.), він сідав на лавочці і гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила - і вони довго балакали у дворі лікарні. Ми з сестрою бавилися в кімнаті Олександри Федорівни.
  ... Багато прізвищ радивилівських жителів плутається у пам'яті, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилівські євреї - це ж ціла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Іцко і Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгівлю збіжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" - він незмінно відповідав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селі і не заходите?" - він відповідав: "Я боюсь за ваші собаки". З кожним із них зв'язані певні спогади, а потім - важкі спогади періоду німецької окупації, коли весь цей патріархальний лад і його представники перестали існувати. Зокрема, важкі спогади у мене зв'язані з сином Гершка Хаскелем, дочкою Іцка Гісею і з родиною Левітанів - усі вони загинули в Хотині...
  ... Зінаїда Михайлівна Шепченко у 1941 p. була обрана головою міста, тобто була мером. У серпні 1941 p. вона мені дала посвідку на проїзд за родиною у Глинянський район Львівської області. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотіли розстріляти будьонівці. Це були таращанці, які багатьох розстріляли... Тільки не кажіть, то будьонівці нікого не розстрілювали: у Сестрятині кількох забили, у Хотині також двох або трьох, в тому числі колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича - естонця чи латвійця.
  (Витримки з листів І.Свєшнікова у набагато більшому обсязі були надруковані в газеті "Прапор перемоги" /Радивилів/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 лютого 1995 р.).
  
  
Категорія: З історії археології Волині | Додав: mbardik
Переглядів: 332 | Завантажень: 107 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017