Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. – Луцьк,2004. – С.474-475.

Олексій Златогорський,

Григорій Охріменко,

Олександр Пальоха

(Луцьк)

Трипільська цивілізація у спадщині України: Матеріали науково-практичної конференції. – Київ: Видавничий центр “Просвіта”, 2004. 328 с.

(Огляд)

Матеріали науково-практичної конференції, проведеної Українським благодійним фондом “Трипілля” 30-31 травня 2003 року до 110-річчя відкриття трипільської культури представляють різнобічний новітній матеріал з трипільської проблематики в сучасній історіографії України. У конференції взяли участь політичні та громадські діячі, учені Києва, Львова, Одеси, Вінниці, з Хмельницької, Полтавської, Черкаської, Рівненської областей.

У статті Народного депутата України, голови фонду І.О.Зайця “Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації Трипільської цивілізації” розкрито проблематику сучасного стану трипіллєзнавства, запропоновано шляхи удосконалення досліджень, охорони та популяризації пам’яток. Автор є прихильником концепції автохтонного індоєвропейського  походження трипільців і, відповідно, – їхнього безпосереднього впливу на формування української нації. І.О.Заєць особисто сам відвідав багато музеїв України і як сторонній спостерігач прийшов до висновку про непродуктивність сучасних українських музейних експозицій, що не дають змоги пізнати справжню стародавню історію українського народу. “Як правило, в історичних, краєзнавчих музеях основною експозиційною одиницею найдревнішої історії, що вивчається археологічною наукою, є культурно-історичні епохи: мезоліт, неоліт, епоха бронзи,  епоха раннього заліза, середньовіччя та сучасна епоха. Такі музейні експозиції відбивають історію людства в цілому, а не окремого народу, зокрема нашого народу – українців”. Відповідно відсутність історії Трипілля в музейних експозиціях викликає справедливий подив і обурення І.О.Зайця, як скажімо у Житомирському краєзнавчому музеї, так і у Волинському (“Був я і в Луцькому краєзнавчому музеї. Там Трипілля представлене лише однією посудиною”). Сучасні принципи побудови музейної експозиції (саме за ними створені найкращі європейські музеї) вимагають, за автором статті, щоб давня історія України була представлена таким чином, “щоб археологічна культура виступала головним експозиційним елементом, а не історична епоха, що переважає в теперішній музейній справі”.

Володимир Черняк у статті “Трипілля – вікно у початок історії” також, як і попередній Автор, притримується концепції автохтонного походження трипільців. Полемізуючи із прихильниками міграційної концепції, автор статті виходить із постулату, що “питання Трипільської цивілізації є не тільки археологічним, а й етнокультурним питанням” і приходить до висновку (щоправда, суперечливому), що “Трипілля-Кукутені народилося із лона місцевих неолітичних племен, які зазнали впливу південних сусідів-хліборобів, але йшли шляхом самобутнього розвитку. Саме недооцінка ролі автохтонного неолітичного населення в творенні Трипільської культури є вадою багатьох досліджень”.

Перегляд та оцінку різних концепцій щодо походження трипільців дає у своїй статті І.Черняков (“Концепція автохтонного, міграційного походження племен трипільської культури та їх зв’язок з теорією постійності землеробського населення в Україні”). Зокрема, багато місця Автор цієї статті відводить аналізу концепції одного з перших дослідників трипільських пам’яток – Е.Штерна, який “не тільки підтримав концепцію В.Хвойки про автохтонне походження трипільської культури, але ще й відніс її пам’ятки у домікенський час ІІІ тис. до н.е., започаткувавши таким чином точку зору про походження самої мікенської цивілізації з північних берегів Чорного моря, з території України”.  За місцеве походження трипільців виступала і Т.Пассек у своїй капітальній праці “Періодизації трипільських поселень (ІІІ – ІІ тис. до н.е.)”, яка вийшла у світ у 1949 р. і була нагороджена Сталінської премією. Цікаве повідомлення І.Чернякова про те, що премію відома дослідниця отримала “за арешт академіка М.Вавілова в археологічній трипільській експедиції Т.Пассек у Західній Україні перед війною”. Як би там не було, приклад Пассек – єдиний в історії радянської археології випадок державного нагородження за вивчення трипільської культури.

Досить інформативною у Збірнику є стаття О.Якубенко “Трипільська колекція Вікентія Хвойки у зібранні Національного музею історії України: зберігання, вивчення та використання”, доповнена ілюстративними публікаціями відомих біноклевидних посудин з розкопок В.В.Хвойки на Київщині. Посудини були реставровані самим В.Хвойкою, але на початок 1970-х рр. збереглася лише єдина ціла така посудина. На сьогоднішній день їх уже чотири. Належать вони до “культових, пов’язаних із землеробською магією викликання дощу та обрядами напування землі”. Грушовидну посудину із фондів Національного музею, за словами Автора статті, було зібрано із 30 уламків, які значилися під 16-ми інвентарними номерами. Автор статті також відзначає місце Трипільської культури в археологічній експозиції Національного музею (10 вітрин) та участь її у виставках, серед яких  найбільш відома – “Дивосвіт Трипілля”, створена 1993 року. Значне місце посідають експонати з колекції В.В.Хвойки у відеоряді науково-популярного фільму “Трипільське диво” (режисер М.Берднадський).

Місце трипільських пам’яток у фондах Одеського археологічного музею розкриває у статті Л.Поліщук (“До історії формування колекції пам’яток трипільської культури в Одеському археологічному музеї”). Автор згадує також про роль Е.Штерна у збереженні трипільських знахідок у Одеському археологічному музеї. Його підтримав у 1906 році А.Л.Бертьє-Делагард, який, між іншим, заявляв: “Я утішаю себе надією, що столиця півдня Одеса зрозуміє те значення, яка має для Півдня Росії і для усього культурного світу наш музей, і, відгукнувшись на прохання нашого Товариства, піклуватиметься про приведення його у належний порядок, у ясній свідомості, що завданням міста, що вважає себе культурним, є створення навіть заново, а не лише підтримувати такі просвітницькі установи, як наш музей. Подивіться на Київ. На Катеринослав, на якийсь нині незначний славним своїм минулим Володимир, що створили свої музеї, і ви зрозумієте, що інакше не може бути в столиці півдня”.

Про внесок українських музейників та громадськості у дослідження та популяризацію Трипілля говорять у наступних статтях В.Чабанюк (“Цілі та перспективи роботи Державного заповідника “Трипільська культура”), М.Городиський (“Київський обласний археологічний музей в с.Трипілля: історія і перспективи”), О.Трачук (“Інноваційний проект експериментальної археології: Подорожі до прадавніх хліборобських культур та традиції Східної Європи”), В.Рябова (“Стан вивчення трипільської культури – занепад української археології”), І.Бойко, П.Розенко (“Організація та початок діяльності Українського благодійного фонду “Трипілля”).

Найновіше на сьогоднішній день в історії Трипілля дослідження відомого археолога М.Відейка представлено у Збірнику статтею “Нова хронологія Кукутені-Трипілля”. Автор статті характеризує також і паралельні Трипіллю культури, використовуючи природничі методи датує трипільську культуру 5400-2750 рр. до н.е. Нова хронологія, наведена М.Відейком у таблиці на с.113 Збірника має винятковий інтерес і для сучасних дослідників. Вона змушує, за словами Автора, “дещо інакше поглянути на місце трипільської цивілізації в праісторії Старої Європи. Насамперед, вона досить рано, вже в шостому тисячолітті до нашої ери, увійшла до її кола. В другій половині V тис. до н.е. в час, коли інші аграрні цивілізації на континенті занепадають, Трипілля переживає найвищий злет та збільшує свою територію”.

Досить проблематичною у Збірнику є стаття доктора філологічних наук Ю.Павленка “Етномовна ідентичність носіїв трипільської культури”, який піддає сумніву індоєвропейське та автохтонне походження трипільців. Лінгвістичні пошуки автора часом призводять до суперечливих висновків: “Носії трипільської культури, - пише Павленко, - як такі не лише не були українцями, а й узагалі не можуть вважатися безпосередніми етномовними предками останніх”. І таку категоричність Автор продовжує словами: “Цей висновок, зрозуміло, не заперечує участь посттрипільської людності у тих складних і тривалих процесах етномовної консолідації, які врешті-решт призвели до утворення праслов’янської спільноти”. За Ю.Павленком у етномовному відношенні трипільці досить близькі до предків “абхазців і адигейців, також – басків, меншою мірою – чеченців, інгушів та лезгинів”.

У статті В.Петренка “Епонімне Усатове та проблеми генезис Усатівської культури” дається характеристики посттрипільської пам’ятки Усатове на Одещині, яка на сьогоднішній день вже не існує. На думку Автора “Усатове - ...це інший розвиток, що успадкував певне надбання Трипілля”. В.Петренко, нажаль, не в змозі розкриту всю проблематику дослідження усатівської культури, але справедливо зауважує, що “залишились колекції, рукописи дослідників та цінні фотодокументи, що чекають на вичерпну публікацію та створення достойних умов зберігання. Якщо це не буде зроблено в найближчі часи, закінчиться остання, “камеральна” стадія руйнування, на якій зараз перебуває ця видатна стародавня пам’ятка”.

Директор Тальнівського музею хліборобства В.Мицик представлений у Збірнику статтею “Священне коло”, присвячену аналізу та інтерпретації священного кола у духовній та матеріальній культурі трипільців. Основний принцип забудови трипільських поселень колами, зазначає Автор, поширений “на всьому ареалі розселення трипільців-хліборобів між Прутом і Дністром, в Молдові (Варварівка VIII, Прижите, Петрени), на Поділлі (Чечельник), на Західній Волині (Голишів, Листвин), між Південним Бугом і Дністром”.

 Погляд еніолога на сутність Трипілля представлений у статті Л.Саннікової “Засади ранньопраслов’янської культури у контексті сприйняття Всесвіту людською свідомістю: реальне втілення первинного алгоритму. Еніологічний аспект”. Еніологія – порівняно молода наука, але її висновками у наш час послуговуються багато археологів. До речі, Асоціація еніологів України видає журнал “Етіологія”. Автор статті, щоправда, самовпевнено стверджує наперед, що “завдяки еніологічному проникненню у світ реліктової культури, якою є українська народна культура, її світ став прозорим, а символи “заговорили” своєю природною мовою – мовою Творця”, забуваючи про відомий постулат М.Бахтіна, що це ми – сучасники ставимо давній культурі питання, які вона сама собі не ставила, ми шукаємо у ній відповіді на наші питання і лише тоді давня культура відповідає нам, розкриваючи свої нові смислові глибини.

Про роботу Трипільської експедиції Інституту археології Академії наук України, яка з 1981 року працює на Уманщині, та результати цих досліджень розповідає В.Круц у статті “Поселення-гіганти Трипільської культури в Межиріччі Південного Бугу й Дніпра”.

В.Клочко у статті “Озброєння та військова справа племен Трипільської культури” традиційно у колі своїх зацікавлень давнім озброєнням дає характеристику зброї (вістря стріл, вістря дротиків, пласкі сокири, сокири-молоти, кинджали) фортифікації та військової справи трипільського населення і приходить до висновку, що “військово-демографічний потенціал Трипілля за часів розквіту цієї культури був дуже великий, не мав собі рівних у близькому оточенні і перевищував потенціал таких близькосхідних держав, як Шумер, Аккад і Давній Вавілон”.

Із розвитком агрокультури давніх трипільців знайомить у своїй статті  “Палеоботанічні дослідження Трипільської культури”  Г.Пашкевич. “Значний палеоботанічний матеріал, - пише Автор статті, - отриманий на всьому ареалі трипільської культури, дає підстави дійти висновку, що асортимент, вирощуваний носіями цієї культури, відрізнявся від того, що був в інших центрах давнього землеробства – Середній Азії та на Кавказі”. Трипільці використовували власний набір культурних рослин, пристосований до примітивного способу ведення господарства.

Погляд на допоміжний вид господарства давніх трипільських племен, а тому і більш обійдений увагою дослідників, представлений у статті О.Журавльова “Мисливство трипільських племен України”. Автор спирається на результати палеозоологічних досліджень остеологічних матеріалів з трипільських поселень різних регіонів України (Середнє Подністров’я, Побужжя, Північне Причорномор’я). Автор статті приходить до висновку, що на різних етапах у різних регіонах України у трипільців присвоююче господарство переважало відтворююче землеробство і скотарство, а склад мисливської здобичі залежав, відповідно, - від оточуючих ландшафтів.

Столову категорію кераміки трипільців характеризує у своїй статті С.Рижов (“Столова кераміка племен трипільської культури”). Саме при виробництві цього посуду трипільські гончарі досягли найвищого рівня майстерності.

Про первісну металургію йдеться у статті С.Ольговського “Трипільський метал у системі Балкано-Карпатської та Малоазійської металургійної провінції”. “Мідні знахідки з трипільських пам’яток, - стверджує Автор статті, - близькі до виробів балкано-карпатських майстрів”. С.Ольговський також відзначає досить широку обізнаність трипільських майстрів з властивостями металу і їхню високу майстерність його обробки, знайомство як із гарячою, так і холодною ковкою.

Світогляд трипільської людини розглянуто Г.Лозко у статті “Релігійні вірування трипільців: на матеріалі археологічних джерел”. Цікаво, що Автор статті є прихильником теорії “золотого віку” у духовному світі людей, що жили  в епоху Трипілля. “Трипільська релігійна культура, - пише Г.Лозко, - поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи – це сукупність священних спогадів наших Пращурів”.

Автори статті “Сучасні проблеми досліджень Трипільської цивілізації” І.Черняков, І.Лежух, Л.Даниленко окрім переліку сучасних проблем в історичних дослідженнях Трипілля зазначають, що “за більш ніж за 100-літній період вивчення відкрито тисячі археологічних пам’яток на поселеннях трипільської культури на території Правобережної частини України та в Молдові. Докладно вивчено майже 2500-літній її розвиток, виділені окремі його етапи, висунуті гіпотези щодо походження, характеру господарства, культури, ідеологічних уявлень, історичної долі та етнічного характеру носіїв трипільської культури”. Вони також пропонують досить перспективну програму для подальшого вивчення цієї давньої землеробської спільноти.

“Більше 40 методів природничих та технічних наук використовуються для дослідження пам’яток історико-культурної спадщини, у тому числі для вивчення вражаючих уяву пам’яток Трипілля”, - стверджує Автор статті “Дослідження Трипільської цивілізації методами природничих наук” В.Дудкін. Він же, як засновник на теренах України магнітометричних досліджень, зокрема і на поселеннях трипільської культури, багато місця у статті відводить характеристиці саме таких досліджень. Автор статті, спираючись на власний науковий досвід, заявляє: “Магнітометричні дослідження пам’яток трипільської цивілізації показали, що вони можуть відігравати роль основного методу при відтворенні планування поселень, реконструкції палеоекономіки та палеодемографії трипільського суспільства, а також застосовуватись при створенні державних пам’яткоохоронних програм”.

Результати  досліджень трипільських пам’яток на території України у різних регіонах із публікаціями матеріалів висвітлені у статтях Т.Бобровського (“Нова пам’ятка трипільського часу на території міста Києва”), Е.Овчинникова (“Трипільська культура на Канівщині”), І.І.Зайця (“Дослідження трипільської культури на Поділлі”), Г.Бузян (“Розвідки трипільських пам’яток Правобережної України (Слідами Вікентія Хвойки)”), Т.Ткачука (“Печера Вертеба та її значення для дослідження культурно-історичних процесів у середовищі трипільської культури Пруто-Дністровського межиріччя”), С.Гусєва (“Трипільське поселення Конатківці в Подністров’ї”).

Про використання можливостей обчислювальної техніки для створення моделей давніх споруд та комплексів йде мова у статті М.М.Відейка “Комплексні реконструкції поселень та жител Трипільської культури”.

Організація науково-практичної конференції та видання матеріалів, огляд яких зроблено у нашій доповіді, – це лише перший крок Українського благодійного фонду “Трипілля”, яке ставить своєю метою об’єднання зусиль усіх українських структур, що займаються дослідженням трипільської проблематики. “Трипілля – явище цілісне і масштабне. Розрізненими діями його не осягнути. Владі і громадськості треба ще відшукати ефективні форми об’єднання зусиль, але витоки цієї роботи – безумовно в публічних дискусіях – конференціях за участю... всіх зацікавлених сторін”. Опубліковані матеріали у збірнику представляють різні погляди на походження трипільської культури, її значення у стародавній історії Європи та Азії, рівня розвитку її племен. Але тільки така різноманітність і дає змогу знайти суто науково обґрунтований підхід до складних проблем трипіллезнавства.