"Волинські
старожитності"
ДП ОАСУ
Четвер, 27.07.2017, 11:35
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Публікації О.Златогорського [125]
Публікації С.Панишка [13]
Публікацій Г.Охріменко [1]
Публікації Д.Козака [6]
публцікації Д.Н.Козака
Публікації В.Ткача [7]
Публікації В.Баюка [16]
Публікації В.Г. Охріменка [2]
Публікації А.Бардецького [4]
Публікації М.Вашети [1]
Публікації С.Демедюка [5]
Публікації Д.Дем'янчука [0]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 614
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Публікації у наукових збірниках » Публікації О.Златогорського

Інститути луцької магдебургії: становлення і розвиток в умовах "шляхетської" демократії XV-XVIII ст.

Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди. Матеріали XXVI Волинської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. – Луцьк, 2007. – С.43-46.

 

 

Олексій Златогорський,

Павло Рудецький

(Луцьк)

 

Інститути луцької маґдебургії:

становлення і розвиток в умовах

«шляхетської» демократії XV-XVIII ст.*

 

Місто як складовий елемент державного устрою європейських країн пізнього середньовіччя набувало свого значення лише виокремлюючись від загальнодержавних інституцій, визволяючись від влади державця та його намісників. Так окреслювалися риси “держави в державі”, таким був початок боротьби суперечностей на шляху до європейської моделі демократії, чому сприяло магдебурзьке право – кодекс міського самоврядування[1].

В Німеччині виникнення і формування міст з самоврядуванням стало наслідком суспільної еволюції, боротьби мікроструктури за свою незалежну організацію і юрисдикцію. На українські землі магдебурзьке право приноситься німецькими колоністами, і лише з часом знаходить тут своїх прихильників. Утворення Великого князівства Литовського і розширення його на схід вимагало створення дієвих структур, сприяючих колонізації та розвитку економіки. За взірець таких структур було взято міста з магдебурзьким правом. Тінь магдебургії поступово проникає і на українські землі, де зчіплюється з шерохуватими місцевими традиціями. Синтез руського і німецького права характеризувався на українських землях співжиттям у часі і просторі різних парадигм міського самоврядування, значно віддалених від німецького першовзірця. Ці парадигми проте зберігали традиційні інститути магдебургії: магістрат, посади війта, бургомістра, райців, лавників. Як зазначав М.Василенко “історія міського устрою проходила через три ступені: 1) на початку влада війта не належить міській громаді; 2) потім, коли влада війта підлягає міській громаді, вона керується замкнутою радою[2]; 3) влада ради обмежується представницькими громадськими закладами”[3].

Жалувані грамоти на магдебурзьке право проголошували три принципи. Перший – відміна існувавших раніше звичаїв, литовського та руського права. Це, зокрема, приводило до відокремлення міста від округи, що з одного боку суперечило староруському праву[4], з другого – відходило і від норм магдебурзького права[5].

Другий принцип – отримання судового імунітету, відміна влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод та всіх інших чинів великокнязівської адміністрації на місцях[6].

Третій принцип – запровадження самоуправління (ради), обираємого міщанами. Принцип виборності членів магістрату повинен був реалізовуватися щорічно.

Надання Луцьку магдебурзького права традиційно в історичній літературі датується XV ст. Окремі дослідники вказують дату 1432 р.[7] Цим же роком луцька магдебургія датується в збірнику документів “Луцьку 900 років”[8]. Поміщений там документ, що має назву “З грамоти короля Владислава (Ягайла) про надання м.Луцьку магдебурзького права” не можна вважати привілеєм на магдебурзьке право м.Луцьку. З його змісту[9] видно, що королівська грамота 1432 р. була привілеєм на права і свободи жителям Луцької землі (територіально–адміністративна одиниця Волині в XV ст.), урівнювала в правах представників східної і західної церкви, мала на меті стимуляцію розвитку міських поселень. На думку М.Грушевського грамота Ягайла Луцькій землі 1432 р. видана з нагоди “її заяви що піддається Польщі” і реального значення не мала, бо Луцька земля не підлягала Ягайлові[10]. Це було однією з ознак прискорення темпів процесів феодалізації Луцької землі та спробою послабити загострення релігійного питання після Городельського акту 1413 р.[11]

На те, що грамота 1432 р. не була привілеєм на магдебурзьке право Луцька вказує форма документу. У ній не зазначено про відміну існуючого у місті права. Не згадується про виборне міське управління, війтівський уряд і т.і.

Датою отримання Луцьком магдебурзького права слід вважати 1497 р., коли князь Литви і Русі Олександр видав привілей, за яким у місті було замінене руське або волинське право на магдебурзьке[12]. На вагомість документу для лучан вказує факт, що вони цей привілей згадали першим в переліку міських і цехових привілеїв жителів Луцька, наведені в люстрації Луцького староства 1 липня – 13 вересня 1658 р[13]. М.Грушевський, відкидаючи трактування документу як поновлене надання, зазначає, що Луцьк отримав магдебурзьке право 1497 р. de novo[14]. Ця подія відбулась в період поширення магдебурзького права на Україні в кінці XV – 60– х років XVI  ст., коли його отримали Київ (1497), Дубно (1498), Ковель (1518), Торчин (1540) і інші міста.[15]

Першою персоною, так би мовити стержнем міської організації, всюди був війт. Як в Німеччини і Чехії, так і тут він повинен був, принаймні в теорії, становити з себе сполучника, який зв’язував би відособлену міську громаду з державно-урядовою системою. Після вилучення міста з під влади всіх урядових органів, він мусив би замінити собою державних урядовців в зносинах держави з містом.

Згідно документу 1497 р. у Луцьку встановлювалась посада війта. На її користь призначались дві корчми, звільнення від всяких податків та третій гріш від усяких судових штрафів та будь–яких прибутків, подібно до того, як встановлено у Вільно. Місту дозволялось влаштовувати три щорічні ярмарки по тижню кожний, мати комору ваг або важницю, збудувати воскобійню.

Війтівський уряд, що складався з війта, ландвійта (заступника війта), писаря та присяжників мав контролювати міську торгівлю, ремесла, міри ваги та об’єму, громадські справи, брати участь у судових засіданнях. В місті встановлювались  міри вани та напоїв як у Вільно. Луцьку надавалсь можливість збудувати в зручному місці магазин з коморою і ятками пекарів, м’ясників, риболовів, різників і шевців. В часи ворожої навали жителі Луцька зобовязані обороняти міські мури[16].

В першому періоді існування німецького міського устрою в українських містах (XIV ст.) влада війта не належить міській громаді: інститут війтівства стоїть в повній суперечності з принципом міського самоуправління. Війта призначає король провізорично, на певний, точно зазначений термін, або доживотно, або навіть дідично. Доживотні й дідичні війтівства даються найчастіше засновникам міст – осадчим (наприклад Сяноцьке війтівство).

Війтівство було визначним дохідним джерелом. На війтівство йшла шоста частина з чиншів і третя – з судових грошевих кар; війтові давалися досить великі ґрунти, іноді з селами, іноді – млини, склепи, ставки, також право засновувати на міських землях різні підприємства – пивоварні, винниці, шинки (траплялося, що будувалися вони на міські кошти; в Києві це бувало ще в середині XVIII в. за часи війта Івана Сичевського рр. 1754-1756[17]). Одним з джерел війтівського доходу являлася іноді й церковна парафія (16-17 ст.); при наданні осадчого права, надавався лан на церкву; війт мав право отримати висвячення для себе або для когось з членів своєї родини або взагалі побирати церковні доходи, утримуючи церковників, або нарешті міг продати свої права на парафію якомусь третьому. Така ситуація виникла у Луцьку в середині XVI ст. за часів війтівства Іони Борзобагатого-Красненського.

Виконання своїх обов’язків війт міг передати своєму приватному заступникові – лейтвійтові (Landvogt) і таким чином залишати собі війтівство як чисту доходну статтю без персональної навіть присутності на своїм уряді або у місті.  Він мав право також продавати своє війтівство,  чим користувався королівський уряд, викупляючи ці інститути від дідичних війтіві настановляючи по тім термінових війтів, які давали королівській коморі більший зиск. Але часом війтівства викупалися самим містами, які намагалися отримати від королівської влади грамоту на право самим обсаджувати війтівських уряд, себ-то інкорпорувати його; Львів інкорпорував війтівство у 1378 р., Камінець – 1594 р. Київ мав право обирати собі війта  з давніх часів.

При інкорпорації війтівства міста доходили верху своєї самостійності в справах самоуправи, бо вся влада міська тоді переходила до міської ради.

На війтівський уряд заглядалися і шляхтичі. Спочатку шляхом купівлі або виклопотання цих урядів від королів за військові заслуги, а надалі з 17 ст. – системою заборонних мір (по закону 1662 р. королеві не вільно було обсаджувати війтівськими урядами людьми плебейськими, не шляхетського походження; законом 1669 р. знесено привілеї на війтівство, які були видані не шляхтичам; закон 1647 р. не дозволяв інкорпорації війтівства містами без спеціальної на те згоди з боку сойма і т.п.).

Найгірші наслідки для міст мали ті випадки, коли війтівства попадали до рук повітових старост, в його руках зосереджувалася вся повнота місцевої влади і такий війт ставав в місті справжнім „царем і Богом”, як за часів луцького старости Олександра Жоравницького наприкінці XVI ст.

Властиво, кажучи, війт, як це було застережено магдебурзьким правом, повинен був тільки головувати в спеціальній судовій колегії. Але іноді в грамотах йому надається  широка, бодай і не точно зазначена влада над громадою: „всі мешканці міста повинні у всім підлягати владі війта і його слухатися”. А в ревізії міста Кременця з 1563 р. про уряд війта говориться так: „Війт повинен наглядати порядку в місті; його права розповсюджуються на всі справи й потреби міста, бурмистри й райці мають у всьому допомагати війтові та бути йому послушними, але війт не повинен постановляти й правити жодної справи, не порадившись з райцями та іншими видатнішими міщанами міської річи посполитої”. ... Самоуправа при таких справах війта могла бути тільки ілюзорною.

 Війт часто набирав такого великого значіння, що покривав собою всі міські інституції, він був представником міста перед вищими урядами держави, втручався у всі громадські справи – господарські й адміністративні і зловживаючи зі своєї судової влади, він тримав під контролем всю міську громаду. В Кременці, де з 1536 р. був дідичний війт, який фактично іменував бурмистрів і райців, хоч їх мусила вибирати громада „вільними голосами” і на чолі ради на ділі тут стояв заступник війта (лендвійт); війт забирав на себе всі міські доходи й міські ґрунти, не дозволяючи скаржитися на себе королеви. Коли все ж міщани оскаржили його перед королем, він, щоби потушити процес, продав своє війтівство старості тамтешньому; це було вже в 1756 р. Отже, цілих 220 років місто було в руках „дідичів”, що за такий довгий час звикли дивитися на місто як на віковічну свою власність.

Відповідно німецькому взірцеві, в українських містах запроваджувалась судова колегія, яка звалася лавою чи   с к а б і н а т о м,  а члени її – лавниками або присяжними. Колегія ця спочатку була замкненою, вона сама себе поповнювала, але надалі (в Львові наприклад, з року 1661) право призначення лавників перейшло до міської ради. Сесію лави проводив війт, поставлений королівською владою або надалі, по інкорпорації містами війтівства, обираний лавою з-поміж своїх членів. Це був судовий трибунал в справах карних з найширшою компетенцією та з правом виносити вироки на калічення й смерть; членам лави теж належало право переводити слідство й виконувати судову владу, бути присутніми при виконанні судових вироків. Законом 1661 р. було встановлено, що на лавника у Львові можна обирати лише доктора прав або філософії, або того, хто раніше був міським писарем або синдиком. В більшості українських міст ця колегія не відрізнялася виразно від другої міської колегії – міської ради: весь час вони змішувалися й це робилося не тільки фактично в міській практиці, але й сам законодавець в своїх грамотах часто зливав їх воєдино, не розрізняв як слід їх функції і компетенції. Особливо часто це траплялося в грамотах великих князів литовських; очевидно тут впливала староруське правне поняття, яке не протягувало різкої грані між судом карним і цивільним, як  і взагалі між судом і адміністрацією. Через те в колегії лавницькій дуже часто розбиралися не тільки справи карні, але й цивільні, іноді й адміністративно-поліційні; засідання їх відбувалося часто з райцями, іноді під проводом не війта, а бурмистра; навпаки, не рідко бувало й так, що війт головував в міській раді замість бурмистра. І це змішування функцій стає тим більшим, чим чисельно менші були міста  й чим далі магдебурзьке право просувалося на південний схід. Там ми бачимо втручання в справи, приділені лаві, ще й третього елементу – козацької старшини, яка в найбільш важких карних справах виступає в міській судовій колегії, як головний чинник.

Головну роль в міській управі відігравала рада  й особливо в тих містах, де була запроваджене повне магдебурзьке право або де війтівство було інкорпороване місту, як і взагалі у містах, що сиділи на власних землях (королівських). В цих містах міська рада складалася звичайно з 12 доживотних райців або так званих „панів”. З цього числа 6 були чинними в цьому році й несли протягом цього року всі міські служби, тобто урядували, господарили й судили в справах цивільних. З поміж цих 6 райців рада вибирала 3-х бурмистрів, які головували на засіданнях ради по черзі, звичайно по 4 тижні кожний; протягом 4 тижнів черговий бурмистр розв’язував біжучи справи, і був представником міста: „Останні, не чинні 6 райців залишалися на цей рік ніби-то в резерві, а на слідуючий рік вони вступали до урядів, теж вибирали бурмистрів”[18].

Спочатку самих райців обирали на загальних зібраннях міщанства, але надалі міська рада присвоює собі право доповнювати свій склад шляхом кооптації, звичайно вибираючи райців з числа лавників, отже, посада лавника зробилася ніби перехідним ступенем до вищої посади, до уряду райцівського, тим самим до бурмистрового. При  інкорпорації містами війтівства, міські ради присвоюють також собі право обирати й війта, як голову судової колегії – лави, спочатку з числа лавників, а потім з числа чинних в конкретному році райців. Таким чином нищиться паралелізм двох міських, спочатку незалежних від себе колегій і одна з них, а саме рада – набирає значіння головної в місті інституції, якій мусять підлягати всі інші міські установи й уряди.

Міська влада концентрується в руках не великої групи, яка складається з райців, лавників та їх родичів і прибічників. Цілком зрозуміло, що це є група найбільш багатих міщан, купців, патриціату, які держать міщан під своєю кормигою силою грошей і, прибираючи до рук міські уряди, тим самим збільшують засоби до свого збагачення.

Райцям присвоювався шляхецький титул „пана”; доми райців були звільнені від оподаткування й жовнірського постою і звільнено від підводної повинності.

Як винагороду за свої служби бурмистри й райці мали доходи зі сіл і хуторів, приписаних на магістрат та досить великі ґрунти при поділі громадських піль (райцеві давалися поля на 40 день праці, лавникам – на 24, а „мужові совіта” – на 12 день; сіножатей – райцеві на 12 косарів, лавнику – 8, „мужам” – на 5). Окрім того, райцям припадала частина грошевих кар по присудам консульського уряду та побори з діловодства.

В своїй нормальній щоденній праці міська рада роздає міські ґрунти на чинши, складає умови на оренди міських земель, угідь, будинків і затверджує всілякі цивільні акти щодо рухомого майна й нерухомостей; розв’язує судові цивільні справи й суперечки, але в тих випадках, коли не потрібно вимагати від сторін присяги й виставлення свідків, вона стежить за розпорядком на ринках, ярмарках, пильнує ошуканств і шахрайства; встановлює (іноді разом з замковим урядом) такси на здобні продукти і напої. Рада робить витрати з громадських коштів на громадські потреби й повинна кожного року складати рахунки з усіх доходів міських перед старшим громадянством або перед „совітом мужів”. Від  останньої повинності ради постійно намагалися ухилитися.

Щоби запобігти зловживанням міських урядовців міщани пишуть скарги до судів, до уряду й до короля. На Україні був утворений інститут, якого зовсім не знало магдебурзьке право. У Львові з 1577 р. за наказом С.Баторія запроваджується колегія 40 мужів (Quadraginta viri) або „ізба гмінна”, в яку обирали 20-х доживотних членів купці львівські, а других 20-х ремісники. В 1670 р. така колегія виникає у Кам’янці ( з 20-х поляків, 20-х українців). Число членів цієї „quadragintorum” було не скрізь і не завжди однакове: їх бувало 30, 20, 15, 7, але більш часто – 40. Міст, які мали цю колегію, взагалі було не багато. На Волині такий інститут існував лише в Олиці протягом другої половини XVII ст.

Згода колегії 40 була  потрібна при призначенні радою нових податків, при складанні договорів й при інших операціях господарського характеру. Колегії цій в більшості міст належала законодавча влада. Сесії її відбувалися в певні періоди року й скликалися радою. Регент вважався представником рядового міщанства, плебса і повинен був боронити його інтереси.

Міська рада і колегія 40 ворогували, намагалися підпорядкувати собі одна другу.

У 1498 р. луцькі міщани отримали грамоту про звільнення від нових мит, яку їм надав великий литовський князь Олександр[19]. Привілеї жителям Луцька, якими вони звільнялись від численних податків надавались в 1552, 1558, 1569 рр.[20] Загалом надання магдебурзького права для Луцька у 1497 р. було вагомою подією, що сприяла його соціально–економічному розвитку. Воно вписувалося у загальне правило, окреслене Янушом Радзивілом при наданні магдебурзького права м.Кейданам у 1647 р.: “Душа всілякої справи, всілякої політики і людського суспільства є добрий порядок, який все тримає у відповідних межах”[21]. Магдебурзьке право на Україні тримало  баланс інтересів між центральною і місцевою владою, задовольняючи обидві сторони, включало кордони України у межі Центрально–Східної Європи з її політичними і економічними свободами, середньовічними правами людини.



* Попередні варіанти статті під назвою «До історії магдебурзького права міста Луцька» були розміщені авторами у наступних збірниках: 1) ІХ Всеукраїнська наукова конференція "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи", 27-29 вересня 1999 р. Київ - Дніпропетровськ, 1999. С.56;

2) Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани  в історії України та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.1. – С.332-333.

[1] Cтаринный малорусский письмовник: «Книга глаголемая листовня» / С пред. Б.Д.Гринченко. – Чернигов, 1901. – С.ХІІ.

[2] Василенко М.  Право магдебургское. // Энциклопедия Брокгауза и Ефрона.– М., 1900.

[3] Бич Л.  Місцеве самоуправа.–  Подєбради, 1924.– С.287.

[4] Сас П.М.  Феодальные города на Украине в конце XV – 60–х годах XVI в.– К., 1989.– С.174.

[5] Там само.

[6] Заяць А.  Динаміка чисельності міських поселень Волинського воєводства XVIпершої половини XVII  ст. (1566–1648) // Історико–географічні дослідження на Україні.– К., 1992.– С.85.

7 Заяць А. Вказана праця. – С.85; Сас П.М.  Вказана праця.– С.175

[7]а Марочкін В.П. Роль «обволання» і роль «кликуна» в суспільно-політичному житті міст України XV-XVII ст. // Архіви України. – 1991. - №1. – С.71-74;  Марочкін В.П.  Українське місто від XV до середини XVII ст. Звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело. – Торонто: Hypertext Plus, 1999. – С.132.

[8] Луцьку 900 років, 1085–1985: Збірник документів і матеріалів.– К., 1985.– С.31.Архив ЮЗР.– К., 1868.– Ч.5, Т.1.– С.12–17.– док.№4.

[9] Архив ЮЗР.– К., 1868.– Ч.5, Т.1.– С.12–17.– док.№4.Грушевський М.С.  Історія України–Руси.– К., 1994.– Т.5.– С.50–51.

[10] Грушевський М.С.  Історія України–Руси.– К., 1994.– Т.5.– С.50–51.Яковенко Н.  Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна).– К., 1993.– С.44.

[11] Яковенко Н.  Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна).– К., 1993.– С.44.Луцьку 900 років…– С.282–283.

[12] Луцьку 900 років…– С.282–283..

[13] Там само

[14] Грушевський М.С.  Вказана праця.– С.230..

[15] Сас П.М.  Вказана праця.– С.175.

[16] Луцьку 900 років…– С. 283.

[17] Там само.– С.31–32

[18] Бич Л. Вказана праця. – С. 237..

[19] Там само. – С.240

[20] Stecki T.  Łuck starozVtnV i dzisiejzV.– Krakow,1876.– S.88 .

21Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо–Западной Руси.– Вильно, 186 .– Т.8.–  С.292.– док.№68.

 

Категорія: Публікації О.Златогорського | Додав: mrzlatik (26.04.2009) | Автор: Олексій Златогорський
Переглядів: 612 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017