"Волинські
старожитності"
ДП ОАСУ
Субота, 22.07.2017, 07:40
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Публікації О.Златогорського [125]
Публікації С.Панишка [13]
Публікацій Г.Охріменко [1]
Публікації Д.Козака [6]
публцікації Д.Н.Козака
Публікації В.Ткача [7]
Публікації В.Баюка [16]
Публікації В.Г. Охріменка [2]
Публікації А.Бардецького [4]
Публікації М.Вашети [1]
Публікації С.Демедюка [5]
Публікації Д.Дем'янчука [0]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 614
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Публікації у наукових збірниках » Публікації О.Златогорського

Історія родини, закарбована у камені

Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.2. – С.51-52.

 

 

Наталія Пушкар,

Олексій Златогорський (Луцьк)

 

Історія родини, закарбована у камені

 

Історія ця почалася з каменя. Як у пісні – “між кам’яних гілок кам’яні птахи співають”, – музику цього каменя супроводжують зображення пісочного годинника і крилатої коси смерті. А ще є написи та віршовані тексти. На лицевому боці накреслено: “Во Славу и Память Россійскимъ Героямъ, положившимъ жизнь свою во брани за Отечество въ 1812, 1813 и 1814 годахъ”. На зворотньому: "Победы Русскихъ:

1812 г.

Полоцкъ – Августа 6

Бородино – Августа 26

Ярославецъ – Октября 19

Красное – Ноября 5

Березино – Ноября 14

1813 г.

Кацбахъ – Августа 16

Кульмъ – Августа 17

Лейбцигъ – Октября 3

1814 г.

Монъ-Мартръ – Марта 18,

А 19 того жъ м-ца удался Париж".

На одній бічній грані:

"Герои! Темъ возвеселитесь,

Что насъ съ Европою спасли.

А вы, живущіе, стремитесь,

Чтобы такую жъ честь нашли".

На другій грані:

"За верность, за труды, отвагу

Ихъ наградилъ Россійскій царь –

А братья отъ себя въ награду

Сей скромный здесь приносятъ даръ"[1].

Автор цього "проекту" луцький дворянин Нарушевич, можливо, з тих небагатьох поляків-учасників Вітчизняної війни 1812 року, які перебували на службі у складі російської армії. Нині важко стверджувати, коли саме і з якого дива Нарушевич вирішив виготовити пам'ятний знак у вигляді каменя з символічними написами. Можливо, як пам'ять про загиблих однополчан та як нагадування для нащадків.

Родина Нарушевичів відома на Волині з XV століття; один з найвизначніших її представників – Адам-Станіслав, луцький католицький єпископ кінця XVIII ст., польський поет та історик, автор багатотомної історії Польщі. Спадкоємцем садиби Нарушевичів у Луцьку, а на ній і  каменя-пам'ятника став Станіслав Добровольський, онук Нарушевича-воїна. Архівні джерела повідомляють, що під час підготовки до святкування в місті 100-річчя Вітчизняної війни 1812 року камінь оглянув тодішній луцький голова і визнав його непридатним для помпезної дати через скромність у виконанні. "У повітовому місті Луцьку пам'ятників Вітчизняної війни 1812 року немає; камінь з надписами, що у помісті С.Добровольського, не є пам'ятником. Міський голова – Г.Скарлов", – знаходимо такий запис у матеріалах Волинського обласного архіву[2].

Про дивний камінь на садибі Добровольського згадує у своїй невеликій розвідці луцький краєзнавець початку ХХ ст. Олексій Мердер[3]. Садиба Добровольського була розташована в другій частині Луцька, "в квартале, образуемом шоссе, парадным плацом, улицами Больничной и Грязной...". "Шоссе" – це Києво-Брестська дорога, тобто теперішня вулиця Лесі Українки, "Парадный плац" – площа перед Троїцьким собором,  "Больничная" – Кривий Вал, а "Грязная" – Богдана Хмельницького[4].

Ми могли б ще довго кружляти навколо цих скупих даних про рід Нарушевичів-Добровольських, але несподівано з'ясувалося, що у місті проживає нащадок цього роду – Світлана Іванівна Лабай. Вона й розповіла про свого діда Жоржа Добровольського. На відміну від свого давнього предка, під час Першої світової війни він воював у польських легіонах супроти росіян. Дослужився до офіцерського чину, але пошкодив ногу і мусив залишити військо. Родина його, окрім садиби в Луцьку, мала тоді маєтності у Рожищі Луцького повіту та у Польщі.

Волинь у 20-30-ті роки ХХ століття перебувала у складі Речі Посполитої. У 1920-х роках проводилася парцеляція – аграрна реформа, що передбачала поділ грунтів великих власників. Уряд викупляв частини цих грунтів за встановленою спеціальними комісіями ціною. І не завжди ціни відповідали реальній вартості. Особливо активно проводилася ця реформа у Луцькому повіті. Погіршила становище Добровольських і світова економічна криза, що призвела до спаду цін на сільськогоподарські товари, збільшення податків і ставок кредитів. Можливо, неспроможність виплатити взятий під заставу кредит і стала причиною того, що родина втратила свої волинські маєтності. Це було важким ударом для глави сімейства, згаданого вище Станіслава – він заподіяв собі смерть. А що ж Жорж? Окрім фінансових невдач, протягом багатьох років його переслідував сильний біль у нозі, який змусив його вживати морфій. З морфію в ті роки починали свій "тернистий шлях" наркомани. Життя стало гнітити Жоржа, як в'язниця, до якої присудив себе сам, тому в тридцяті роки він подався у Польщу, де мешкала сестра. Там і залишився, там знайшов нову сім'ю. Як людині, що пливе темної ночі супроти течії, йому не вистачило орієнтирів, аби точно вирахувати, куди ж його заносить.

Під час війни 1939-1945 років його луцька сім'я залишилася без підтримки. І досі в родинних колах зберігаються перекази про те, як у голодні роки перша дружина Жоржа Ольга вимінювала на хліб сімейні реліквії, старовинні картини з портретами родичів у рамах, антикваріат та колекцію живопису.

Світлана Іванівна побачила камінь в одному із залів Волинського краєзнавчого музею і запросила до розмови. А мені пригадався вислів Шопенгауера: "Історія – це безперервний і неспокійний сон поколінь людей, у сні бувають повторювані форми, і немає нічого іншого, окрім форм". Такою "формою" для родини Нарушевичів-Добровольських став цей камінь-пам'ятник. Він зберігся, аби і ми дізналися про його власників.



[1] Фонди ВКМ, Р3-1388

[2] Державний архів Волинської області, ф.3, оп.1, спр.990, л.7об.

[3] Мердер А.  Мало известный монументъ // фонди ВКМ, ДМ-6444

[4] Пушкар Н.Ю.  Найстаріший монумент // Вісник.- 1999.- 28 січня.

Категорія: Публікації О.Златогорського | Додав: mrzlatik (15.04.2009) | Автор: Олексій Златогорський
Переглядів: 440 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017