Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України
та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.2. – С.51-52.
Наталія Пушкар,
Олексій Златогорський (Луцьк)
Історія родини, закарбована у камені
Історія ця почалася з каменя.
Як у пісні – “між кам’яних гілок кам’яні птахи співають”, – музику цього каменя
супроводжують зображення пісочного годинника і крилатої коси смерті. А ще є
написи та віршовані тексти. На лицевому боці накреслено: “Во Славу и Память
Россійскимъ Героямъ, положившимъ жизнь свою во брани за Отечество въ 1812, 1813
и 1814 годахъ”. На зворотньому: "Победы Русскихъ:
Автор цього "проекту"
луцький дворянин Нарушевич, можливо, з тих небагатьох поляків-учасників
Вітчизняної війни 1812 року, які перебували на службі у складі російської
армії. Нині важко стверджувати, коли саме і з якого дива Нарушевич вирішив
виготовити пам'ятний знак у
вигляді каменя з символічними написами. Можливо, як пам'ять про загиблих однополчан та як нагадування для
нащадків.
Родина Нарушевичів відома на
Волині з XV століття; один з найвизначніших її
представників – Адам-Станіслав, луцький католицький єпископ кінця XVIII ст., польський поет та історик, автор багатотомної
історії Польщі. Спадкоємцем садиби Нарушевичів у Луцьку, а на ній ікаменя-пам'ятника став Станіслав Добровольський, онук
Нарушевича-воїна. Архівні джерела повідомляють, що під час підготовки до
святкування в місті 100-річчя Вітчизняної війни 1812 року камінь оглянув
тодішній луцький голова і визнав його непридатним для помпезної дати через
скромність у виконанні. "У повітовому місті Луцьку пам'ятників Вітчизняної
війни 1812 року немає; камінь з надписами, що у помісті С.Добровольського, не є
пам'ятником. Міський голова – Г.Скарлов", – знаходимо такий запис у
матеріалах Волинського обласного архіву[2].
Про дивний камінь на садибі
Добровольського згадує у своїй невеликій розвідці луцький краєзнавець початку
ХХ ст. Олексій Мердер[3].Садиба
Добровольського була розташована в другій частині Луцька, "в квартале,
образуемом шоссе, парадным плацом, улицами Больничной и Грязной...".
"Шоссе" – це Києво-Брестська дорога, тобто теперішня вулиця Лесі
Українки, "Парадный
плац" – площа перед Троїцьким собором,"Больничная"
– Кривий Вал, а "Грязная" – Богдана Хмельницького[4].
Ми могли б ще довго кружляти
навколо цих скупих даних про рід Нарушевичів-Добровольських, але несподівано з'ясувалося,
що у місті проживає нащадок цього роду – Світлана Іванівна Лабай. Вона й
розповіла про свого діда Жоржа Добровольського. На відміну від свого давнього
предка, під час Першої світової війни він воював у польських легіонах супроти
росіян. Дослужився до офіцерського чину, але пошкодив ногу і мусив залишити
військо. Родина його, окрім садиби в Луцьку, мала тоді маєтності у Рожищі
Луцького повіту та у Польщі.
Волинь у 20-30-ті роки ХХ
століття перебувала у складі Речі Посполитої. У 1920-х роках проводилася парцеляція
– аграрна реформа, що передбачала поділ грунтів великих власників. Уряд
викупляв частини цих грунтів за встановленою спеціальними комісіями ціною. І не
завжди ціни відповідали реальній вартості. Особливо активно проводилася ця
реформа у Луцькому повіті. Погіршила становище Добровольських і світова
економічна криза, що призвела до спаду цін на сільськогоподарські товари,
збільшення податків і ставок кредитів. Можливо, неспроможність виплатити взятий
під заставу кредит і стала причиною того, що родина втратила свої волинські
маєтності. Це було важким ударом для глави сімейства, згаданого вище Станіслава
– він заподіяв собі смерть. А що ж Жорж? Окрім фінансових невдач, протягом
багатьох років його переслідував сильний біль у нозі, який змусив його вживати
морфій. З морфію в ті роки починали свій "тернистий шлях" наркомани.
Життя стало гнітити Жоржа, як в'язниця, до якої присудив себе сам, тому в тридцяті роки він подався у
Польщу, де мешкала сестра. Там і залишився, там знайшов нову сім'ю. Як людині, що пливе темної ночі супроти
течії, йому не вистачило орієнтирів, аби точно вирахувати, куди ж його
заносить.
Під час війни 1939-1945 років
його луцька сім'я залишилася
без підтримки. І досі в родинних колах зберігаються перекази про те, як у
голодні роки перша дружина Жоржа Ольга вимінювала на хліб сімейні реліквії,
старовинні картини з портретами родичів у рамах, антикваріат та колекцію
живопису.
Світлана Іванівна побачила
камінь в одному із залів Волинського краєзнавчого музею і запросила до розмови.
А мені пригадався вислів Шопенгауера: "Історія – це безперервний і
неспокійний сон поколінь людей, у сні бувають повторювані форми, і немає нічого
іншого, окрім форм". Такою "формою" для родини
Нарушевичів-Добровольських став цей камінь-пам'ятник. Він зберігся, аби і ми дізналися про його
власників.