СУ "Волинські старожитності" Субота, 18.11.2017, 07:31
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Публікації О.Златогорського [19]
Публікації С.Панишка [2]
Публікації Г.Охріменка [0]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 616
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Публікації у пресі та в Інтернеті » Публікації О.Златогорського

Людожери-велетні та гноми-скарбошукачі - предки українців?

Сім’я і дім. Луцьк. №42 (461) 20 жовтня 2005 р.

 

 

Олексій Златогорський

 

ЛЮДОЖЕРИ-ВЕЛЕТНІ ТА ГНОМИ-СКАРБОШУКАЧІ – ПРЕДКИ УКРАЇНЦІВ?

 

 

ЕНЕОЛІТИЧНА «ТРІЩИНА»

 

Межа VIV тисячоліть до нашої ери (це всього лише 6-7 тисяч років тому) позначені переходом населення Південно-Східної Європи від неоліту до енеоліту (мідно-кам’яного віку), основною ознакою якого вважається освоєння людством нового матеріалу (міді) та переходом до землеробства і скотарства, що мало велике економічне та соціальне значення.

Світ мисливців і збирачів був дуже затишний. Людина не відокремлювала себе від суспільства, а суспільство себе – від природи. Мати-природа дарувала людям те саме, що й тваринам, яких люди мали за кревних родичів, інколи й мудріших від себе. Звісно, страждання були. Та несли вони не смерть, а оновлення. Панувала віра у вічне буття, бо ніхто не відокремлював себе від племені, а плем’я було безсмертне, як світ.

І ось ця гармонія порушилася. До першої тріщини призвів бичачий запряг скотарів-хліборобів. Природа стала полем борні: спочатку за родючість ланів і пасовиськ, а згодом – за володіння ними. Землю почали ділити на добру й погану, а воду взялися спрямовувати у вириті річища. До неба полинули жертовні дими й молитви – люди просили дощів і тепла.

Якщо за попередніх епох мисливців і збирачів господарчого розмежування між окремими етнічними групами населення практично не існувало, то в енеоліті створилися два світи – світ землеробів та світ скотарів. Кожен з них мав власний усталений спосіб життя. Заняття землеробством вимагало відносної осілості, зведення житла. Скотарі ж мандрували з худобою у пошуках нових пасовиськ.

Так уже склалося в історії, що мирним населенням були землероби, а жорстокими нелюдами ставали кочівники. І не нам судити останніх за те, що під час захоплення у полон своїх ворогів, вони вважали за святе їх з’їсти. До того ж скотарське господарство було більш ризикованим, ніж землеробське. Лихоліття, падіж тварин призводили до того, що їхні господарі залишалися без засобів для існування. Таке траплялося доволі часто, тому скотарі й грабували землеробські поселення.

 

«АМФОРИ» VERSUS «ЛІЙКИ» - 1:0

На території Волині в антагоністичному протиборстві зійшлися скотарі, які виготовляли кулясті амфори, та землероби, посуд яких нагадував лійки. Територія Волині була найбільш східною периферійною околицею землеробської культури лійчастого посуду, відомої за пам’ятками у Зимному, Лежниці, Литовежі, Черчицях, Маркоставі, Бубнові, Бужанці, Світязі, Марії Волі, Горичеві. Деякі їх поселення розташовані на високих або й укріплених пагорбах, що вказувало на ймовірність існування небезпеки від прийшлих скотарів, бо між собою землероби не ворогували.

Населення культури кулястих амфор відзначалося більшою рухливістю, розвинутим скотарством, тому їхніх поселень на Волині виявлено мало, але матеріали знайдені у багатьох місцях: у Луцьку, Володимир-Волинському, Гіркій Полонці, Полонці, Мовниках, Оздові, Лишнівці, Голишеві, Бубнові, Горичеві, Зимному, Маркоставі, Новосілках, Рованцях, Розничах, Сільці, Торчині. Переважно це чотирикутні шліфовані крем’яні сокири та характерна кераміка.

Антропологічно носії культури кулястих амфор були подібні до “лійчастих”, оскільки в час найбільшого розквіту і поширення проживали на території, яку відвоювали у населення культури лійчастого посуду. Археологи і у Польщі, і в Україні не раз натрапляли на картини справжнього розбою, який вчиняли людожери: і старших людей, і дітей у селах “лійчастих” повністю знищували агресивні прибульці. Скажімо, 1937 року в Торчині відомий польський дослідник Ян Фітцке виявив ціле поховання з тілами людей, у яких на рівні грудної клітки були невеликі серцеподібні крем’яні стріли. Хоча, зазвичай, своїх ворогів “кулясті” з’їдали. Прихід їхніх племен став згубним і для мисливців та рибалок Прип’ятського Полісся, це поставило остаточну крапку в історії трипільських племен Волині.

 

БІЛЯ ВИТОКІВ ЛЕГЕНДИ

Саме тоді про велетнів-людожерів зароджуються перекази, яким судилося пережити віки і увійти у скарбницю казкових історій. Річ у тім, що жорстокість “кулястих”, непоступливість у битві, а опісля й криваві вакханалії породили страшні легенди про прибульців з території Німеччини. Ці “дойчен зольдатен” сивої давнини, за словами вже згаданого Фітцке, мали до двох метрів зросту. Справжні велетні, особливо порівняно з низькорослими трипільцями!

Останні теж започаткували легенди про гномів-скарбошукачів. У пошуках міді вони вирушали в далекі краї, залишаючись у пам’яті місцевих жителів карликами, які володіють таємною силою. Трипільським рудокопам належать і глиняні давньошумерські таблички з клинописом, відомі як на Півночі Карпат, так і на Волині, зокрема з села Лишнівка Маневицького району. Вони доводять, що між Україною та країнами Передньої Азії був торговельний зв’язок.

 

 

 

ДВОМЕТРОВІ КОБІТИ

Духовний світ давнього населення Волині, зокрема й жертовний канібалізм, найкраще досліджувати за похованнями носіїв тієї чи іншої культури. Більшість поховань “кулястих” у Європі орієнтовані за лінією схід-захід. Такий характер трупопокладення свідчить про усвідомлення руху сонця по осі й певне уявлення про зв’язок руху світила з покійником, тобто існування своєрідного сонячного культу.

Але справа полягає не лише у положенні покійника. Як правило, чоловіків-небіжчиків садовили, а жінок клали у неглибокому кам’яному склепі, складеному з великих кам’яних брил. Щілини між плитами часто закладали невеличкими плитками чи уламками каміння. Дно іноді вимазували глиною, посипали піском чи червоною вохрою (вона символізувала кров). Ян Фітцке 1937 року в Городку Луцького району дослідив поховання лише жінок двометрового зросту! Годі уявити, якими були їхні чоловіки, бо на них дослідник не натрапив.

 

МАГИ-«ГРАМОТІЇ»?

Навколо тіла небіжчика часто знаходять кам’яні знаряддя. Про покійника піклувалися, йому підкладали певні речі, можливо ті, якими він користувався за життя. Отже, існували якісь уявлення, які лягли в основу культу предків, який доволі характерний для багатьох спільнот первісності.

Але певні зародки культу мертвих і небесних світил не були ізольованим явищем у духовному житті кулястих”. Доволі ймовірно, що вони володіли магічними знаннями. Зокрема, про це свідчать химерний арабесковий орнамент їхнього посуду, захоронення черепів, кісток людей та тварин. Останніх завжди  закопували неподалік гробниць у ґрунтових ямах і без кам’яних конструкцій. Щодо орнаментики, то доволі важко вловити у ній певний порядок – якесь безсистемне чергування подібних елементів. А можливо, це мова давніх жерців?

Ймовірно, що за всім цим – відображення одного з магічних обрядів. Непопулярна серед науковців експериментальна наука біофізика (серед широких мас відома як лозоходство) дає частково відповідь на ці складні запитання. Так, біолокатор Ігор Кордунов з Луцька протестував велику миску кулястих”, оздоблену рядами насічок та хвилястими відбитками шнура. За його висновком, посудина має сильне інформаційне поле, закріплене жерцем під час випалювання. Отже, мала магічний характер?

 

«ПРИЧАСТЯ» ВІД ПРАРОДИЧІВ

І культура лійчастого посуду, і культура кулястих амфор стали своєрідним етнічним “тістом” для формування праслов’янської людності, а з часом розчинилися у місцевій людності, що кількісно переважала. Видатний історик культури О.М.Фрейденберг визначав: “Що давніша людина, то більше в суспільстві злагодженості й зв’язаності. Жадоба крові, людожерство, убивства й насилля зумовлюються не злочинністю й дикістю”, а магічним осягненням крові й смерті”.

Речі, знайдені під час розкопок, можна зберігати сотні років, повертатися до їх вивчення, започатковувати нові дискусії. А археологічний об’єкт (чи то поселення, чи то поховання) – джерело змінне і вимагає ретельної уваги до себе. Виконав абияк креслення, пройшовся трактором, копнув не там лопатою – і нема джерела, щезло назавжди. Скільки їх ми вже знищили!

Потужний гумус на давніх поселеннях і досі сприяє врожаям на цих ланах. Отак донині й живимось – не тільки культурною спадщиною, але і хлібом насущним. Чим не причастя? І хто після цього зважить щось закинути про жорстокість дикунів первісної епохи? Розуміння величі пращурів, значення їхньої титанічної спадщини потребує від нас великої одержимості  і праці. Отож, нехай і нинішні аборигени дізнаються, а то живуть наче ті кроти, а про свою землю до пуття не відають.

 

РЕМАРКА 1:  На сьогодні на Волині досліджено лише кожне десяте поселення та поховання культури кулястих амфор. Левова частка залишається ще за обрієм віртуальної невідомості, - стверджує Григорій Охріменко – єдиний дослідник цієї дивної культури в регіоні. – Молоді археологи, досягаючи зрілого віку, зазвичай ідуть не у науку, а в бізнес, залишаючи можливість досліджень прийдешніми поколінням...”



1. Керамічні вироби культури кулястих амфор.

 

 

2. Жінка культури кулястих амфор та чоловік ямної культури. Реконструкція з поховань.

Категорія: Публікації О.Златогорського | Додав: mrzlatik (02.05.2009) | Автор: Олексій Златогорський
Переглядів: 786 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 1
1  
Cтаття стала результатом усвідомлення "НАС НЕ РОЗУМІЮТЬ". Ми пройшли історію з Кромбергом і настав час "ланів, де одвічно колоситься пшениця", мов, археологам туди - зась. Колеги-журналісти довго не хтіли вносити цієї фрази: "Ця стаття – своєрідна спроба вкотре вказати на ту прірву, що пролягала між минулим і сучасним нашої рідної Волині. Потужний гумус на давніх поселеннях і досі сприяє врожаям на цих ланах. Отак донині й живимось – не тільки культурною спадщиною, але і хлібом насущним. Чим не причастя? І хто після цього зважить щось закинути про жорстокість дикунів первісної епохи? Розуміння величі пращурів, значення їхньої титанічної спадщини потребує від нас великої одержимості і праці. Отож, нехай і нинішні аборигени дізнаються, а то живуть наче ті кроти, а про свою землю до пуття не відають." Я дозволив їм побавитись з текстом, навіть поміняти першопочаткову назву і погратися в предків, жерців, біолокаторів... Але стаття пройшла. Була помічена. Нєх жиє преса!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017