"Волинські
старожитності"
ДП ОАСУ
Субота, 22.07.2017, 07:40
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Публікації О.Златогорського [19]
Публікації С.Панишка [2]
Публікації Г.Охріменка [0]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 614
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Публікації у пресі та в Інтернеті » Публікації О.Златогорського

"Зідан Чикайовицький": від м'яча до лопати

Сім'я і дім. Луцьк. №1 (263). 2002 р. 3 січня

 

Олексій Златогорський

 

«Зідан Чикайовицький»: від м’яча до лопати

 

Його Одіссея вражає: Україна, Словаччина, Чехія, Польща, Німеччина,  Франція, Іспанія, Португалія. Сам він називає себе… біженцем. Не зовсім у ціль, але, з огляду на соціальну ситуацію в нашій країні, майже відповідає дійсності. Скільки таких «біженців» перетинають кордони легально і нелегально з надією на кращий заробіток, приносячи у жертву свої людські права, віру в справедливість і у такі «гарні» поняття-слова, як "демократія"

Стоп. Найцікавіше, що причиною цього всього став футбол. Король спорту, якій в нашій країні є другою політикою, "честю, правдою і вірою нашої епохи"… Отож, волинський футболіст, який уже мав ім’я в любительському футболі (виступав за команди Луцького Електроапаратного заводу, «Троянди-експрес», «Кристал–Луцьк») у 29 років вирушає до Словаччини, країни, аж ніяк не-футбольної (пробачте, брати-слов’яни) на заробітки і стає… зіркою. Хоч і місцевого маштабу, але повірте, не кожному волинянину вдалося здійснити подібне десь-там. Не кожному це вдається і десь тут.

 

З ТРАНШЕЇ – НА ФУТБОЛЬНЕ ПОЛЕ

Ми сидимо у затишній кімнаті. Андрій розливає тм’яне вино, поруч – кохана дівчина Тетяна (як з’ясувалося – студентка ІІІ курсу Волинського інституту менеджменту і економіки) та словацький компаньйон – напарник з Луцька Едуард.

– Ми поїхали у 1997 році до Ужгорода, - пригадує Андрій, - звідки місцева фірма перевезла нас до Словаччини. Усіх разом було вісім чоловік, троє – місцевих, решта – з Волині. У Словачинні працювали нелегально, заробляючи 300 баксів на місяць. Робота була суто фізична – проводили телефонні комунікації (простіше – рили траншеї). Містечко Чикайовці, де ми мешкали, невелике, на зразок наших Ківерців.

Щонеділі Андрій грав у футбол з місцевими шанувальниками шкіряного м’яча, поки його не запримітив пан Карл – президент ФК "Ставекс-Нітра" та регіональний голова федерації футболу. Отримали офійційний дозвіл від Волинської Федерації футболу і заявили лучанина у словацькому чемпіонаті.

– Так я одночасно нелегально проводив телекомунікацію Словаччини, легально виступав за футбольний клуб. У Луцьку грав на позиції захисника, а там мені довірили лівий фланг хавбека.

 

 

 

«ДАРМОВИЙ ХЛІБ»

– Несподівано у нас з’явився дармовий хліб,– перебиває Андрія Едуард,– у буквальному розумінні. Адже одним із спонсорів команди, за яку виступав Андрій, була місцева хлібопекарня. Вона й забезпечувала хлібом усю бригаду. Андрій став улюбленцем місцевої публіки, "Зіданом Чикайовицьким". Коли відвідували "забави" (нічні клуби) чи бари, то постійно перебували у "центрі циклону": нам наливали, нас вітали, приємно посміхалися дівчиська…

– Уяви,– від серця вставляє Андрій,– вони нам навіть платити за випивку не дозволяли!!! Знали, що я п’ю тільки горілу (а не ром) і нахабним чином "відтворювали" мій кислотно-лужний баланс. Хоча, часом, і самому приходилося платити за словаків. Цей слов’янський звичай ще існує у них, чого не скажеш про чехів… Можливо тому і мовних проблем в мене зовсім не було (навіть часом не вірили, що я іноземець).

– О-ля-ля, а як же ти поєднував такий "баланс" з грою на полі? Чи там теж брати-слов’яни дозволяють собі грати з "велького бодуна"?

– Взагалі намагався у суботу не пити спиртного, що було дуже важко (враховуючи, що семеро інших у цьому собі не відмовляли). Тренувався з командою, а в неділю грав. А там – якщо вигравали, то усе ставало на свої місця. Одного разу дозволив собі "забаву" в суботу. Вийшов на поле – в голові відсутнітсь присутності. Перший тайм – на повному автопілоті, рахунок 0:0. Другий – 3:0 на нашу користь. Тоді ж мене навіть визнали кращим гравцем матчу, хоча Карл і був незадоволений моїми "моральними якостями".

 

ГАЛОПОМ ПО ЄВРОПІ

Усе було добре, поки на слід хлопців-нелегалів на вийшла доблісна поліція Словацької республіки. Через загрозу втратити очки в чемпіонаті, Карл навіть забув, що є такий гравець Андрій. Українців депортували.

Повернувшись до Луцька, Андрій зрозумів, що немає пророка у рідному краї, зустрів старого друга, який прямував до Чехії і приєднався до нього. У Чехії робота була легальною: саджав ялинки навколо Ліберця, заробляв 250 доларів у місяць. Влаштувався також у місцевий ФК, тренувався (навіть отримав прізвище "Шевченко"), але заявити його у чеському чемпіонаті не змогли. Сезон ялинок закінчився Андрій знову повернувся до Луцька і налаштував свій погляд на далеку Португалію.

Про неї в Андрія найсвіжіші спогади (нещодавно звідти повернувся). Вино гріє, як відомо не тільки тіло, а й душу. Хороше вино у компанії сприяє відвертій розмові, тому мій співрозмовник розповідає вже не тільки про роботу, а й про дещо більше.

 

«ЧЕСЬКІ ПОВІЇ - НАЦИСТКИ»

– Португальські дівчата – це морока і головний біль. Гарненькі їздять на гарних машинах і з нашим братом не спілкуються, а зі страшненькими й спілкуватися не було бажання. Навіть як буде "дівчина" португальською не пам’ятаю Проститутка – "пута", це слово і в нас знають. Коштує "спілкування" з нею 20 доларів (а заробляв я 4 долари за годину). Чеські "фраєрки" взагалі "нацистки", з погордою дивляться на українців. Найбільш відкриті – словачки, з ними і розмовляти приємно, і … таке інше.

– Поселився я у Порто спочатку нелегально. Влаштувався робітником на будові, квартиру винаймав у свого ж шефа. Але стало холодніше і почав шукати нову роботу. З поліцією проблем там взагалі не було. Коли  приїхав, вони ще не чіпали українців. На Новий Рік напився, підійшов до "дяді у формі" і висловив все що я думав про його націю: "такі справи, мовляв, братан, с Новим роком!".

 

«ЛУЦЬК? ЦЕ БІЛЯ РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО!»

Влаштувався працювати на заводі залізобетонних виробів за 550 доларів на місяць. Підпиав контракт (тобто став "легалом"), отримав страхування, ідентифікаційний код, рахунок у банку і таке інше. Жили наші у пристойних помешканняхз телефоном, кухнею, телевізором, душем та іншими цивілізаційними прибамбасами.

А от футбол пограти у Португалії не судилося, хоча жив недалеко від Вітора Байі (воротар збірної Португалії). Усі португальці схибнуті на футболі, хоча більшість з них у ньому розуміється, як ти у залізобетоні. У них спрацьовує "комплекс дебіла-патріота". Наприклад, сидимо у барі, транслюється матч «Бенфіки» – немає вільних місць. Але практично жоден з присутніх "фанатів" не знає своїх гравців. Потім розпочинається трансляція матчу "Реал – Ліверпуль", і бар залишається порожнім. Авторитет для них у футболі – збірна Бразилії. До речі, дехто вважає, що Росія межує з Бразилією.

 

«МИ СЮДИ НЕ В ТЕАТР ПРИХАЛИ…»

- Щодо їхнього інтелектуального розвитку нічого позитивного не скажу. У цьому, можливо, винна і освітня політика в державі. У Португалії, 12-ти річний юнак, якому довели, що подальше навчання для нього – це лише даремне марнування часу, іде працювати на будівництво. У 17-18 років у такого "спеціаліста" уже є власна машина! Але помножити дев’ять на дев’ять він може тільки з допомогою калькулятора. Ми навіть провели експеримент: попросили своїх португальських колег порахувати скільки буде "2+2х2". І що? Більшість було за результат "8"…

– Окрім "забави", барів, футболу, роботи як ще ти проводив свій час? Зрозуміло, що по бібліотекам не ходив, але, можливо, у твоїй культурній програмі знайшлося місце для театрів, кіно, музеїв? Наприклад, у нашому краєзнавчому музеї, є розділ присвячений волинському спорту, зокрема і футболу. Щось на зразок цього має бути і в тих краях, де ти працював.

– Чесно кажучи, мені доводилося працювати разом із професорами, кандидатами, колишніми головними інженерами. До музеїв і бібліотек жоден з них не виявляв зацікавлення… А моїми «музеями» стали стадіони. У Словаччині відвідував матчі «Кошице», у Чехії – «Славії». Проїжджаючи через Іспанію, не міг не завітати на стадіон мадрідського «Реалу» - легендарний «Сантьяго Бенрнабеу».

Загалом Португалія дуже гарна країна – своєрідний райський куточок. Жити там можна, і працювати також. Поки я мандрував, у Луцьку чекала на мене мати. Тепер є дівчина. Планую їхати знову.  Головне – щоб було куди і задля чого повертатися…

 

Фото. Андрій Ковальов

Категорія: Публікації О.Златогорського | Додав: mrzlatik (02.05.2009) | Автор: Олексій Златогорський
Переглядів: 271 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 1
1  
Це була перша стаття у волинській пресі про наших "заробітчан". Хто забув слова Кучми того часу: "Хай хоть всі виїдуть"? Після Зідана нарешті у волинських газетах пішли матеріали і про інших наших "біженців". Мені тоді ж здалося, що журналістику можна спокійно залишати... tongue

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017