СУ "Волинські старожитності" П'ятниця, 29.03.2024, 11:13
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. [0]
Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. К., 1970. Розбита на статті відповідно до розділів
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Т.30 Військова історія краю [1]
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Т.30 Військова історія краю. Луцьк, 2009 Розбита на окремі статті
Наукові записки з проблем волинезнавства. Вип.1. Луцьк,2009 [3]
Матеріали і статті 1-го випуску записок ДП "Волинські старожитності", присвячені 45-річчю С.Д.Панишка. Упорядник О.Златогорський
З історії археології на Волині [23]
Пам'яткознавство [16]
До історії Першої світової війни на Волині [4]
Статті, публікації джерел
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 662
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Бібліотека ДП "Волинські старожитності" » Пам'яткознавство

Марочкін В.П. Значимість "обволання" і роль "кликуна" в суспільно-політичному житті міст України XV-XVII ст.
МАРОЧКІН  В.П.

ЗНАЧИМІСТЬ "ОБВОЛАННЯ" І РОЛЬ "КЛИКУНА" В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ МІСТ УКРАЇНИ XV – XVII CТ.


C.71     Важливе місце в суспільно-політичному житті середньовічних міст України належало інститутам атрибутики та емблематики. Однак ці питання майже зовсім не висвітлювалися у вітчизняній історіографії [1], що, безумовно, збіднювало наші знання середньовічної історії. В цьому плані велике зацікавлення викликає значимість "обволання", без чого, по суті, не обходилась жодна правово-юридична справа в середньовічних містах, від важливих королівських указів до побутово-кримінальних включно. Як свідчать архівні документи, будь-яка справа не набирала чинності, якщо вона, згідно обов’язкового атрибуту, не була "обволана" "кликуном" у відповідниї місцях. Так, 6 лютого 1424 року Спитко з Тарнова, генеральний староста Русі проголошує, що за дорученням короля Владислава Ягайла зносить лазню львівського вірменина Атабе, яка була за мурами міста, а за це надає йому колишнє дворище вірменського війта [2]. В жовтні 1435 року король Владислав ІІІ наказує всім старостам, бурграфам, державцям, прокураторам, їхнім заступникам, воєводам, збирачам мита, охоронцям доріг, лісів і решті урядовців оголосити публічно на ярмарках, у костьолах та інших людних місцях, що під загрозаю тілесної кари і арешту всіх товарів забороняється купцям "їхати з товарами новими, невизначеними дорогами, оминаючи львівський склад…" [3]. В листопаді наступного року львівський кустод і управитель львівського архієпископства  Петро  трансумує одержану від професора богослов’я краківського каноніка і спеціального посланця базельського синоду Миколи Козловського буллу цього синоду, датовану 14 квітня 1436 р., в якій синод закликає віруючих організувати збір пожертв на утримання представників східної церкви, які прибудуть для проведення унії між римською та константиноплольською церквами з метою створення антитурецької коаліції. Цю буллу прочитали публічно у Високому Замку Львова, а всім настоятелям костьолів було доручено довести її зміст до відома віруючих [4]. Король Олександр, бажаючи покращити становище Львова після спустошення ворогами руських земель, ліквідує ярмарок у Львові, що проводився в день св.Агнети (21 січня), оскільки він у цей день приносить більше шкоди, ніж користі і наказує оголосити про це розпорядження в усіх повітах, містах, містечках і в цілій околиці Львова [5] (травень 1503 р.).
З відомих нам документів можна дійти висновку, що в ряді міст для потреб королівських урядовців (воєвод, каштелянів, старост) міщани змушені були самі наймати "кликуна" або обирати його з-поміж себе. І лише міщани, які проживали на юридиках світських і духовних феодалів, "кликовщины городовой не дают", про що довідуємось зі скарги київських міщан за 1506 р. [6]. Однак вже в кінці XYI ст. королівська влада в основному наймала професійного "кликуна" за рахунок поборів з міщан. Так, в королівському привілеї міщанам Кам’янця за 26 лютого 1525 р. оголошувалося про звільнення їх від караульної служби, а також "кликання" в Кам’янецькому замку [7].
Враховуючи специфіку південно-східних міст України, що виконували  функції "окраїнних замків", там дуже добре була налагоджена сторожова         С.72  служба.   Наприклад,     Вінницький    староста    наймав чотирьох сторожів і "кликунів", які здійснювали сторожову службу в замку. Їм доручалося "в ночи на замку кликати, а в день стеречи" [8]. Цебто, кликуни були замкові (старостинські) і міські (магістратські), і функції їхні, як бачимо, різні. Однак це питання потребує окремого дослідження.
Водночас магістрат наймав "кликунів" за власний кошт для потреб міста. Зокрема, в січні 1564 р. писар митної комори в Луцьку єврей Маркович скаржився на лантвійта Василя Костю за відмову дати йому міського "кликуна" для оголошення справи [9]. В 1567 р. зустрічаємо в документах заяву войницького каштеляна  Яна Криштофа Тарнавського про подання йому королем і "панами-Радою" права мати склади в Тернополі і прохання обнародувати ("обволати") це на Володимирській ярмарці [10]. У вересні 1569 р. повідомляється про вручення возним магістратським урядовцям Луцька королівської грамоти, за якою кременецькі міщани звільняються від всяких мит і про обнародування (обволання) ним цієї грамоти в Луцьку [11].
В липні 1573 р. возний Волинського воєводства повідомляє про те, що він передав магістрату Луцька вимогу гродського уряду вирядити міського "кликуна" для публічного оголошення (обволання) на ринку розпорядження волинського воєводи стосовно сплати міщанам "чопового"[12].
Як уже вказувалося вище, королівські універсали також оголошувалися публічно. Так, за 1576 р. зустрічаємо донесення возного про те, що він "обволав голосом у місті Луцьку" королівський універсал, який забороняв приватним особам брати на свою користь податок з товарів, що привозять в Луцьк для продажу[13].
При призначенні на посаду королівських і магістратських урядовців обов’язково дотримувався атрибут публічного оголошення. Так, 1581 р. видана жалувана грамота короля Стефана панові Кирилу Зубцовському на довічне "городництво замку Луцького", що стало вакантним в зв’язку зі смертю ключника і городничого Луцького пана Олександра Журавницького. Король оголосив всім і велів вважати новопризначеного городничого Луцького "за правдивого и слушного городничаго"[14].
Якщо ж призначення королівського чи магістратського урядовця відбувалося без "обволання", то зацікавлена сторона могла оскаржити це в судовому порядку, і домагатися невизнання навіть королівського указу, мотивуючи це тим, що був порушений важливий звичаєво-правовий атрибут. Зокрема, в листопаді 1570 р. в документах Луцького гродського суду зустрічаємо заяву возного на вимогу Костянтина Малинського про те, що королівський коморник Ян Дубецький в його присутності не оголосив магістратським урядовцям королівських листів про відібрання війтівства Луцького[15]. Отже, Костянтин Малинський і скористався порушенням вказаного звичаю, щоб не підкоритися королівському указу. Особливо важливі королівські постанови у великих містах оголошувалися помпезно, у велелюдних місцях – коло ратуші, на ринку, за участю сурмача. Так, в Дрогобичі, за 1634 р. згадується "дім для трумбача"[16]. В грудні 1581 р. в Луцьких гродських книгах зустрічаємо заяву лантвійта, бурмистра і райців Луцька про те, що їм нічого не відомо, щоб п.Василь Журавницький "старостич Луцький і війт дідичний Луцькій віддав у заставу війтівство п.Матвію Малинському" і вони нині "яко блудные овцы без пастуха, не ведають, хто у них теперь войтом"[17]. Отже, цілком очевидно, що важливий правово-юридичний атрибут "обволання" у цій справі не був дотриманий, що й дало підстави урядовцям заявити, що вони "не ведають".
Правом публічного "обволання" користувалися також командири жовнірських загонів при наборі новобранців у містах. Зокрема, така оповісна королівська грамота була видана ротмістру 20 квітня 1600 року[18].
Атрибут оголошення застосовувався і в кримінальних справах. З судового вироку Люблінського трибуналу за 19 серпня 1650 р., винесеного міщанам Яворова за напад на католицький костьол, довідуємося, що суд доручає генеральному коронному возному шляхтичеві Адаму Куровському обнародувати цей вирок про кару засудженим: "… вищезгаданий Адам Куровський, який, виконуючи свій обов’язок, звичайно промовляє і оголошує повідомлення на публічному місці, став перед цим судом та публічно довів, що він обгрунтував кару позбавлення усіх прав і страти, присуджену вищезгаданим відповідачам і, проголосив на площі перед Люблінським магістратом… і таким чином згідно з існуючим законоположення довів до загального відома"[19].
С.73 При вбивстві людини також здійснювалося "поволання", цебто отолошувалися імена вбивць, як правило, на ринку, коло церкви, на гродському суді і коли опускали тіло в яму.
Так, у документах Луцького гродського суду за 1564 р. зберігається повідомлення віжа про те, що він засвідчив акт виняття з могили тіла слуги пана Альбрехта Ласького Андрія Ожовського, який помер внаслідрк тяжких ран, завданих йому крупським урядником князя Костянтина Острозького Яцьком Жеребком і про "поволання" ним імені вбивці: над труною і на уряді[20]. Досить цікавий публічний атрибут ганьби вчинили в липні 1577 р. над слугою пана Януша Угриновського Августином Тупинським, який з шаблею напав на свого пана в Луцьку. Суд панів-приятелів присудив відтяти йому руку, але водночас вони просили Угриновського помилувати його, що й було вчинено. Однак, по волі Угриновського "паробок местский три крот через место водити (злочинця – В.М.) в ланцугу, а возный мел волати, ме то для того водять, же злей а зрадецкий на пана свого руку поднял"[21]. В 1600 р. за поранення сина самбірського війта-шляхтича міський суд магдебурзького права в Самборі засудив Романа Русиновича з Лихобори до страти, але на прохання війтів і люду його помилували. Разом з тим, за рішенням суду нападник повинен був ублагати позивача і виконанати "покору" – півроку відсидіти в кайданах у в’язниці. Причому, протягом перших 12 тижнів ув’язнення по четвергах – у торгові дні – Русинович мусив стояти з ранку до вечора прив’язаним до стовпа ганьби і весь час голосно казати: "Я злодейски и предательски ранил сына своего войта", а перед поверненням на ніч до в’язниці просити прощення у людей[22]. Цебто Русинович не тільки терпів публічну ганьбу, але змушений був "волати" на самого себе.
В квітні 1580 р. підстароста володимирський Павло Оранський повідомив про те, що Ясько Оранський і Семен Олеський з слугами замучили возного володимирського повіту Яроша Жука-Котельницького. З документа довідуємося, що як тільки труп було знайдено, а це сталося вночі, то пілстароста одразу ж оповістив пана Михайла Дубницького, війта володимирського, якого підняли з ліжка. А вже наступного дня Яким Стривяжський на володимирському ринку "на всі чотири сторони, проводячи до замку і до церкви … на Яська Оранського і Семена Олеського поволання вчинив, і на вряді гродському поволав"[23]. Цей факт цікавий ще й тим, що йде мова про вбивство королівського судового урядовця і показано, як реагували міські власті на цю подію. В 1585 р. возний володимирський Ісаакій Долматський возив по ринку і  вулицями труп вбитого селянина-наймита Яна і оголошував імена вбиць[24]. А 1590 р. возний Іван Жуковецький записав до книг замку Луцького, що він "маючи при собі шляхту людей добрих, то єсть пана Єроніма Пєшка і пана Федора Дутика", був при погребі Павла Станковського, смерть якого оголосив "на першому местцу перед замком малым против дому пана Холоневського і пана Романа Козинського в замку окольному Луцькому, другий раз на рынку навпроти дому Половчинського, третій раз за брамою Глушецькою проти дому Котентиковського, а четвертий раз успокованню тіла в могилу"[25]. Викликає також зацікавлення "Справа жидів про розбій…", внесена до книг остерської ратуші (травень 1630 р.), з якої довідуємося, що в замку остерському перед старостинським судом орендар Гошко Гошкевич, Жушман Гошкевич, Давид Мадерович і Лейзор Гошкевич поволали Степана Крутиленка з Димера, Андрея Телігу з Ясногородки і Антона Ананенка з Виползова о "забитє і замордованє жидов…"[26]. Також вони поволали Лук’яна, Євхима, Панаса і Міхала. У справі були замішані козаки, чим і зумовлений суворий декрет полковника Яна Тетері, який вчинив суд над вбивцями і грабіжниками "аби тих Степана Крутиленка з Димера, Андрея Телігу з Ясногородки і Антона Ананенка з Виползова … до рук майстра видати (на муки – В.М.), аби показали й інших помічників своїх"[27]. Обволання про інфамацію або, навпаки, зняття інфамації, теж було обов’язковим атрибутом для надання чинності такого роду справам. Один з перших українських поетів-сатириків Іван Журавницький в 1575 р. за "пашквіль" на Ганну Красинську, рішенням Луцького гродського суду оголошений виволанцем, цебто поставленим поза законом, що й було незабаром підтверджено королівським універсалом Стефана Баторія і оголошено в Луцьку та інших містах Волині[28]. І лише примирення з позивачами-родичами врятувало Івана Журавницького від втрати шляхетства. С.74  В 1645 р. Владислав IY видав "глейт" Адамові Мазепі-Колединському, який вписав його до гродських книг володимирського суду, а генеральний володимирський возний на "чотирьох рогах володимирського замку і на ринку оповістив про зняття з Адама Мазепи інфамації"[28].
В 1633 р. в містечку Крохайове Яско Коваль підстеріг свою дружину Марію вночі з Євхимом Кузьменком у своїй пекарні. Зчинилася бійка і коханець вбив Коваля. Спіймана наступної ночі Марія, у якої було ще двоє неповнолітніх дітей, розповідала, що вона пішла "на сполкованнєм" з Євхимом, гадаючи, що чоловік на сінокосі. Коли ж справу було розкрито і вони  обоє втікали до Десни, то війт, знаючи вбивцю, "почав волати вишедши на містечко, на що міщани вибігши з домов своїх в різні сторони розбіглися", шукаючи вбивцю і його полюбовницю[29].
В будь-яких інших судових спарвах теж в обов’язковому порядку дотримувався атрибут обволання. Зокрема, в 1602 році при розгляді справи в суді земському володимирсьокму між митрополитом Іпатієм Потієм і шляхтичем Тимофієм Реднєвським, возний зобов’язаний був "ку праву по три дні трикротно приволати"[30]. Аналогічна справа відбулася 1644 р. на землях почаївського монастиря, свого роду виїзний кременецький гродський суд, де розглядалася скарга ігумена Іони Заліза і всієї братії з одного боку, а з другого – Андрія з Домбровиці Фірлея, каштеляна белзького, як позваного. В присутності сторін і свідків возний генерал Станіслав Порошкевич "обволав перед нами (цебто всіма присутніми – В.М.) реляцію … обох сторін"[31]. Наступного року в гродських судових книгах Вінницького замку "приточилася справа до реєстру судового за приволанєм возного енерала"[32]. Цебто в судових справах функції "кликуна" виконував возний, що ж стосується важливих королівських та урядових постанов, а також побутово-звичаєвих, торговельних справ міст, то обволання здійснював магістратський "кликун".
Стосунки між різними цехами, а також стосунки між членами цехів і нецеховиками, так званими "партачами", попри королівські укази і магістратські постанови, теж обов’язково оголошувалися прилюдно. Зокрема, в 1637 р. на мурах Львова оголошено міру покарання нецеховим пекарям, якщо вони порушували умови торгівлі, встановлені цехом пекарів ще в 1479 р.[33]. За звичаями цеху про термін і місце зборів повідомлялося "обісланнєм" цеховом – цихою (цешкою), яка передавалася від верстата до верстата з умовою вкластися у встановлений термін: спалення цехової свічкі, запаленої на знак цехових зборів. Львівське братство музик не членам братства встановило такий порядок: якщо у Львові або містечках такий музика не знав про братство, то він міг грати на весіллі чи деінде один день, а після того, як від братії буде "оповіщений" і зважиться знову грати, то змушений сплатити 200 грошей штрафу[34].
Цебто, в цехових і братських організаціях атрибут "обіслання" або "оповіщення" відповідав загальноміському "обволанню". Отже, сам факт обволання свідчить про його велику правово-юридичну і звичаєву значимість в суспільно-політичному житті міст України і публічне оголошення справ "кликуном" або іншою юридичною особою, було важливим і необхідним атрибутом надання цим справам відповідної чинності.

[1] Названу проблематику слід розглядати в загальноєвропейському контексті, а не обмежувати її чисто національними рамками. В цьому плані особливо цінними є праці А.Я.Гуревича, В.П.Даркевича, Ф.Броделя та ін.
[2] Acta Grodzkie i Ziemskie z czasow Rzeczypospolitej  Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyсskiego we Lwуwie, opracowaі  A.Prochaska.- Lwуw.-t.IY,1.- S. 121-124, 135-136.
[3] Каталог пергаментних документів ЦДІА УРСР у Львові (1233-1799).- К.,1972.- №112.- С.73.
[4] Там же.- №116.- С.74.
[5] Там же.- №302.- С.149.
[6] П.М.Сас  Феодальные города Украины в конце XY – 60-х годах XYI в.- К.,1989.- С.172.
[7] С.А.Бершадский  Документы и регисты истории литовских евреев.- СПб., 1882.- Т.1. (1388-1550).- С.123.
[8] П.М.Сас  Вказана праця.- С.23
[9] ЦДІА УРСР  у м.Києві, ф.25, оп.1, спр.6, арк. 11 зв.
[10] Там же.-спр.534, арк.19.
[11] Там же.- спр.11, арк. 436.
[12]Там же.- спр.14, арк. 240.
[13]Там же.- спр.16, арк. 237.
[14] Там же.- спр.27, арк.38.
15]Там же.- спр.12, арк.577.
[16]Staroџytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym i statystycznym, opisana przez M.Baliсskiego i T.Lipiсskiego.- Warszawa,1885.- T.2.- L.781.
 [17]ЦДІА УРСР у м.Києві, ф.25, оп.1, спр.25, арк.448 зв., 449.
[18]Державна публічна бібліотека ім.М.Є.Салтикова-Щедріна у Ленінграді.- В.Р., ф.971, авт. 62, арк.2.
[19]Правда про унію. Документи і матеріали, вид.3, доп.- Львів, 1981.- С.63.
[20]ЦДІА УРСР у м.Києві, ф.25, оп.1, спр.6, арк.234.
[21]ЦНБ АН УРСР ім. В.І.Вернадського. В.Р., ф.2, спр. 22170, арк.1 зв.
[22]Цит за: В.Ф.Инкин  Статьи Русской Правды о мести в свете обычной практики галицких общинных судов (по актам XYI – XYIII вв.). // Вестник МГУ. Сер.8. История.- М., 1990.- №1.- С.83.
[23]ЦНБ, В.Р., ф.2, спр. 22356, арк.1-5.
[24]Там же.- спр. 22358, арк.1.
[25]Там же.- спр. 22361, арк.1
[26]ЦДІАУК, ф.1471, оп.1, спр.1, арк. 32-33 зв.
[27]Там же.- арк.34.
[28]Нудьга Г.  Суд над українськими поетами XYI ст. // Дзвін.- 1990.-№7.- С.122.
[29]Архив Юго-Западной России, издаваемый Комисией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе.- К., 1863.- Ч.3, т.1.- С.397-400.
[30]ЦДІАУК, ф.1471, оп.1, спр.1, арк.72 зв.
[31]Там же.- ф.27, оп.1, спр.14, арк.490.
[32]ДАТО, ф.258, оп.3, спр. 11169, арк. 218.
[33]ЦДІАУК, ф.44, оп.1, спр.2, арк. 213 зв.
[34]Charewiczowa  L.    Lwowskie  organizacjе  zawodowe  za  czasуw przedzozbiorowej.- Lwуw, 1929.- S.72.
[35]Ibidem.- S.170.
Категорія: Пам'яткознавство | Додав: mrzlatik (10.04.2012)
Переглядів: 839 | Теги: кликуни, обволання | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2024