Волинська ікона: Питання вивчення, дослідження та реставрації. Матеріали Х міжнародної наукової конференції. – Луцьк, 2003. – С.112-113.

Олексій Златогорський

(Луцьк)

Образ Холмської Божої Матері в романі Р.Федоріва “Ворожба людська”

Повернення із забуття ікони Хомської Богоматері на рівні сенсації породило низку наукових публікацій (в першу чергу реставраторів Анатолія Квасюка і Олени Романюк), репринтних відтворень публікацій про неї минулих століть, монографії, статей у пресі. Проте, наскільки мені відомо, рецепція Холмської ікони в художній літературі поки що не розглядалася.

Маємо за приклад роман українського письменника Романа Федоріва “Ворожба людська”, створений у 1983-1986 рр., тобто в часи, коли вважалося, що ікона втрачена.

Виходячи з тієї аксіоми, що на невідоме/втрачене кожен може мати свій погляд, письменник вибудовує власну концепцію походження та побутування ікони. Адже для   нього –  “нема пам’ятника понад пам’ять”[1].

Центральна проблематика твору – тема зради рідного народу. Оповідь ведеться про Онуфрія Соловея – сільського коваля, який помираючи, пригадав “старий” свій гріх – участь у погромі євреїв у 1941 році. Паралельно йде оповідь про “Руську” ікону. Розділи, присвячені їй, розпочинаються відповідним зачином: “Перша історія про Берестечко”, “Друга історія про Берестечко” і так далі (всього чотирнадцять). Окремо вставлені у твір також відступи – роздуми письменника Юрашка (Федоріва), вислови сільської “мислительки” Вуйни Парасольки.

Таку своєрідну постмодерну побудову твору автор виправдовує наступним чином: “Мусимо пам’ятати, що на Кам’яному Полі ніщо не пропадає: знайшлася-бо гільза від німецького патрона і не загубилася, не випарувалася безслідно дитяча сльоза; усе зв’язане поміж собою, зрощене, переплетене, і ніяка сила не виполе з-поміж каміння того, що посіяне часом і людьми”[2].

Оповідь про “руську” ікону розпочинається із “спекотного літа 1349 року, за триста років до Берестечка”, коли на Галицько-Волинські землі (у Холм, Львів, Ярослав, Ряшів, Перемишль) приходять війська польського короля Казимира. Разом з ним йдуть “зграї... римських ченців”, метою яких є знищення руських книг та ікон. Намагаються вони знайти і образ “Марії”, який перебуває спочатку у Галичі.

“У галицькому храмі Успення Богородиці, незважаючи на ординські погроми, на княжі міжусобиці, на боярські змови і грабунки, залишилось, хоч уже й без золотих та срібних окладів з десяток великих і малих ікон візантійського, київського й таки тутешнього письма, одначе горожани, оті люди чорні, чомусь більш любили “Марію” – невелику, потемнілу від давності ікону в глибокому, подекуди пощербленому ковчезі, на якій була зображена молода жінка із задумливим, скорботним, надзвичайно вродливим обличчям. У білому, мовби з галицького полотна шитому хітоні і в білому платі на голові вона була схожа на просту галицьку жону, в її очах не було нічого неземного; не було також на її вродливому обличчі застиглого бездушшя візантійських Богородиць; у її печальній усмішці таїлись привітність, ласка, доброта... ніхто на неї не нарікав, і ніхто не вішав на неї золоті ланцюги, срібні гривни чи дорогі бурштинові намиста, аби купити ласку й увагу; на інші ікони вішали, інших святих купували... ”[3].

Рятуючи ікону з Галича, русичі попали у руки поляків “завдяки” зраді городницького боярина Ондрія. І вже римський чернець Боніфацій плекає надію “одомашнити непокірливу русинську Марію, дамо її в іншу раму, повісимо в пишному костьолі, навчимо слухати ангелів. І тоді вона почне служити вселенській церкві”[4].

У наступних розділах Федорів без “ніякої фантастики” оповідає, що не пустила земля Руська “Марію” до Польщі: повставали коні й воли, вгруз у землю віз. І допоміг іноземцям ще один зрадник – самобутній народний художник Соловій Розстрига. Він “перемалював” її так, що “нічого в неї не залишилося від Кам’яного Поля, від Дністра, від Галича – від усієї Русі. Замість простого лляного одягу ізограф накинув на неї золотистий, з пурпуровою підбивкою хітон, прикрасивши його квіттям і грифонами; на довгі пальці Марії понасиляв перстенів різних, дорогих; на шию її повісив золоті важкі ланцюги”[5]. І стала “Марія” чужою, і поїхала в чужі краї.

Тему зради Батьківщини продовжує Федорів у наступній (шостій) історії про Берестечко, присвятивши її власне битві. І зраду цю покладає відповідно до історичних відомостей, переказів та легенд на ікону: “Янові Казимирові допомогла здобути вікторію над хлопством Матка Боска Цудотворна з города Холма, образ якої ксьондзи привезли у шляхетський табір. З образом цим чудотворним ксьондзи обходили корогви, Матір Божа начебто благословляла воїнство на битву, вселяла віру у вікторію. Усі дивилися у її прекрасні очі... і запалювалися ненавистю до нас. Наостанку ж чудотворній іконі начебто показали наші шанці і просили молитовно: “Бачиш, Маріє, збунтоване проти панів своїх, проти Бога й проти тебе хлопство, русинів, схизматів, які й молитися по-людському не вміють. Потопчи їх силою своєю небесною!” ... Холмська Богоматір нахмурилася, відвернулася від козацького табору. І це було ніби знаком для війська, що ребелія зі своїм Хмелем приречена”[6].

Навіть для пересічного читача стає зрозумілим, що автор, Федорів, послуговуючись схемою свого літературного твору, звів у єдину канву оповіді дві легенди: про ікону з Кам’яного Поля (біля Бистричан) і, власне, Холмську ікону. Він навіть називає вигаданого ним автора першої - “ізографа Доброчина, який жив іще за князя Романа Мстиславовича”. Власне, як легенда про першу, так і про другу ікону слугувала йому яскравим прикладом/символом. Наостанок він зізнався, що хотів побачити Холмську у “давній руській столиці, що опинилася поза межами Русі”, “не збирався ні її осуджувати, ні їй дорікати, ні навертати назад на руське слово”. Та, як химерно зазначив Федорів (у проміжку 1983-1986 років, коли створювався роман), “може її, “Марії”, у Холмі зовсім і нема?”.

Ця химерна гра визнаного автора української літератури є практично першою спробою у художньому творі осмислити один із найвизначніших спадків нашого минулого – ікону Холмської Божої Матері. І оскільки ми вже й так послуговуємось цитатами з “Ворожби людської”, то найкращим висновком будуть і слова Федоріва з цього твору: “...добрий слід минулих поколінь на землі породжує жадання добра в думах їхніх нащадків, бо хіба не є вищою істиною те, що із жолудів виростають дуби, а з тернової кісточки – тільки терен?”[7] Так і з легендою про Холмську Богоматір, яка, послуговуючись висловом Якова Суші, воскресла у наші дні ніби Фенікс із попелу.