СУ "Волинські старожитності" Понеділок, 20.11.2017, 22:10
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Публікації О.Златогорського [125]
Публікації С.Панишка [13]
Публікацій Г.Охріменко [1]
Публікації Д.Козака [6]
публцікації Д.Н.Козака
Публікації В.Ткача [7]
Публікації В.Баюка [16]
Публікації В.Г. Охріменка [2]
Публікації А.Бардецького [4]
Публікації М.Вашети [1]
Публікації С.Демедюка [5]
Публікації Д.Дем'янчука [0]
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 616
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Публікації у наукових збірниках » Публікації С.Панишка

Панишко С. Ратенське князівство

Київська старовина. – 2001. – №5. – С.140-147.

 

Сергій Панишко

Ратенське князівство

 

У середньовічній історії Волині Ратенське князівство було помітним явищем. На відміну від цілого ряду дрібних князівств пізньосередньовічного періоду, що швидко сходили з політичної карти, воно справило значний вплив на подальшу долю регіону, насамперед на його адміністративно-територіальніш устрій. Входження території князівства до складу Польщі у XIV-XV ст. спричинило викривлення польсько-литовського кордону, відоме в науці під назвою Ратенського або Поліського клину коронних земель, що глибоко, на 120 км, врізались у землі Великого князівства Литовського (рис. 1). Проблема належності земель цього клину довгий час впливала на польсько-литовські відносини. Ратенське князівство також прямо пов'язане з формуванням території Холмської землі у пізньосередньовічний час, адже його територія складала майже половину території цієї землі.

Серед основних праць, що стосуються історії Ратенського князівства, слід відзначити роботи М.С. Грушевського, Л. Войтовича, В.Т. Денисюка та І.О. Денисюка [1]. Стан джерельної бази обумовлює дискусійність цілого ряду моментів історії князівства, однак є підстави розглядати його як цілісний політико-адміністративний та соціально-економічний організм, що успадкував давньоруські традиції у Волинському Поліссі.

Поява Ратенського князівства, як і інших подібних утворень на Поліссі, не випадкова. Справа в тому, що тут у давньоруський період процеси феодалізації, порівняно з лісостепом, дещо затримувались. Так, густота розміщення міст, в цілому характерна для лісостепових регіонів у другій половині XII – першій половині XIII ст. на Поліссі, досягається тільки у першій половині – середині XIV ст. [2], тобто в час, що передував утворенню Ратенського князівства.

На жаль, найдавніша історія міст князівства у писемних джерелах не висвітлена. Стаціонарні археологічні дослідження на цих пам'ятках не проводилися, і ми можемо оперувати тільки результатами розвідкових робіт на городищі Ратно. За даними П.О. Раппопорта, це городище розміщене на острові серед боліт. Воно має форму округлого підвищення діаметром 60 м (рис. 2). На території пам'ятки зафіксоване підвищення, що, на думку дослідника, є залишками вежі. Найраніший керамічний матеріал,із Ратнівського городища відноситься до XII ст. [3].

Рис.1. Ратенський клин

Відсутність археологічних джерел не дозволяє детально простежити, становлення Ратена як міста. Можна лише припустити, що воно відбувалося у контексті процесу феодалізації Полісся, що активізувалась починаючи з другої половини XII ст. Ратен можна співвіднести з розміщеним неподалік літописним Каменем, що порівняно добре досліджений. Поселення на місці Каменя з'явилося у другій половині XII ст., нижній ярус досліджених оборонних споруд був зведений у післямонгольський час, а на початку XIV ст. по всій площі дитинця була здійснена потужна підсипка, що надало йому форми стіжкового городища [4]. Оскільки археологічний матеріал Ратнівського городища також сумарно датується XII-XIII ст., цілком вірогідною є і схожість початкових етапів історії цих двох міст.

У писемних джерелах Ратен вперше згадується у тексті угоди 1366 р. про розмежування польських і литовських володінь на Волині: «А Володимир королеві (Казимиру. – С.П) дістався з такими волостями: Городлом, Любомлем, Турійськом, Ратевом, Кошером, Влучимом». Поряд вказується, що інша частина поділеного Володимирського князівства (Ветли, Льбяж, Чернечгородок, Камінь, Мельниця) залишились у володінні Любарта Гедиміновича [5].

М. Любавський вважав, що вже з цього року Ратен, Ветли і Любомль знаходилися у володінні Федора Ольгердовича [6]. Однак ця думка виглядає сумнівною, оскільки тоді згадані міста були розділені державним кордоном (Ратен і Любомль належали до Польщі, а Ветли – до Великого князівстві Литовського).

Наявні джерела дозволяють говорити про існування окремої адміністративної одиниці у басейні верхньої Прип'яті після розмежування 1366 р. Підтвердження цьому знаходиться у тексті угоди між Казимиром Великим і Любартом Гедиміновичем. Цей текст містить опис кордону між їхніми володіннями, який простягався на 100 км  і мав чітко визначені кінцеві пункти. На півдні таким було село Скоморохи, а на півночі – р. Турія. У кожному з цих пунктів сходилися володіння трьох сторін: біля Скоморохів – Казимира, Любарта та белзького князя Юрія Наримунтовича, а на р. Турії –  двох перших та Олександра Коріятовича [7].

Оскільки Олександр Коріятович (чи, можливо, його брат Юрій) в цей час був холмським князем, то, очевидно вже тоді розпочався процес входження території у басейні верхньої Прип'яті до складу Холмської землі [8].

Становище Олександра Коріятовича щодо Казимира не зовсім ясне. Його володіння на півночі Волині обіймали значну територію. Їх  прикордонними з Литвою містами були Турійськ, Любомль, Кошер і Ратен. Хоча володіння Олександра Коріятовича перевищували територію майбутнього Ратенського князівства, все ж не слід відкидати думку про їх генетичний зв'язок.

Основною проблемою в історії Ратенського князівства є те, що до складу його території входили як польські міста (Ратен і ряд інших), так і литовські (Кобрин, Ветли). Історія власне Ратенського князівства розпочалася із Кобрина.

Рис.2. Ратнівське городище

Обставини надання Кобрина Федору Ольгердовичу точно невідомі. Л. Войтович припускає, що він міг отримати місто від Любарта [9], однак після розмежування 1366 р. Кобрин Любарту не належав. Натомість у тексті угоди є пряма вказівка на володіння цим містом великим князем, яким у той час був Ольгерд. Причому Кобрин у той час був єдиним містом Берестейщини, що належало великому литовському князю. Ці факти дозволяють говорити про особливий статус Кобрина, його певну екстериторіальність.

Таку ситуацію можна пояснити, взявши до уваги статус Кобрина наприкінці XIII ст. У своєму заповіті  володимирський князь Володимир    Василькович розпоряджався ним не як державною, а як особистою власністю. Він заповів його своїй дружині [10]. З огляду на це можна припустити, що Кобрин в усякому разі до 1366 р. знаходився у особистому володінні великих князів, спочатку Володимира Васильковича, який для Волині був фактично «великим», а через певний час – Ольгерда Гедиміновича – великого литовського князя. Перехід міста до іншої князівської династії відбувся, найімовірніше, внаслідок згасання роду волинських князів. Не виключено, що і Федір Ольгердович отримав це місто не як державне, а саме як особисте володіння у спадок від батька. Це припущення добре пояснює той факт, що центром князівства стало не успадковане (Кобрин), а «пожалуване» місто – Ратен, яке мало статус державного володіння.

Після смерті Казимира Великого у 1370 р. польським королем став Людовік Угорський. Скориставшись моментом, Любарт здійснив похід на Володимир і повернув собі це місто. Джерела згадують про повернення тільки Володимира і нічого не говорять про інші волості, що перейшли під владу Польщі у 1366 р. (Городло, Турійськ, Влучим, Любомль, Кашер, Ратен). Очевидно, вони і надалі лишились за Польщею, і ними (або частиною з них) продовжував володіти Олександр Коріятович до 1374 р., коли він став подільським князем.

У 1377 р. був укладений польсько-литовський мир. У переговорах з литовської сторони брав участь кобринський князь Федір Ольгердович із двома синами. У тому ж році Людовік надає Федору «міста у Польщі». Найімовірніше, це були саме ті міста (або частина з них) якими раніше володів Олександр Коріятович, в тому числі і Ратен. Отже, 1377 р. можна вважати роком утворення Ратенського князівства.       

Очевидно, крім Ратена і Кобрина, до його складу входили Любомль, Ветли і ще 1-2 міста у басейні верхньої Прип'яті. Хоча, ретроспективно використовуючи дані про територіальні межі пізньосередньовічної Холмської землі, можна припустити, що західні межі Ратенського князівства в той час доходили до Західного Бугу (рис. 3).        

Рис.3. Територія Ратенського князівства наприкінці XIV ст.

Ратенське князівство у найширших територіальних межах проіснувало відносно недовго – за правління Федора Ольгердовича (1377-1394 рр.).  Показово, що розмір князівства і кількість міст, які до нього входили, наближалися до відповідних характеристик дрібних князівств регіону у другій половині XII – першій половиш XIII ст. Це 4-5 міст, що знаходились на території близько 5 тис. км2. Саме така кількість міст у класичний давньоруський період утворювала оптимальний економічний район, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам [11]. Очевидно, тут ми маємо справу із проявом давньоруських традицій.   

Для дослідження територіальної структури князівства можна використати описи Ратенського староства початку XVI ст. [12]. Очевидно, змальована у описах ситуація певною мірою відображає реалії більш раннього періоду. Вже М.С. Грушевський вказував, що хоча вони і відносяться до початку ХVІ ст., від них «віє сивою давниною». На думку дослідника, ознаками цього є глибока архаїчність описаних в них форм збирання данини, продуктів плати тощо.

За цим описом сам Ратен складався з власне фортеці (castrum) і неукріпленої частини (орiddum). У фортеці зберігалась вогнепальна зброя (всього 25 одиниць) і запаси пороху та куль. Там же зберігалась і холодна збрoя (arma antigua) 39 одиниць. Якщо врахувати, що серед старої зброї була і захисна, то кількість її комплектів наближається до кількості одиниць модерної зброї початку XVI ст. Отже, кількість професійних захисників Ратена з часу панування холодної зброї (давньоруського) до початку XVI ст. фактично не змінилась і становила приблизно 25-30 воїнів.

Рис.4. Ратенське староство на початку XVI cт.

Слід особливо відзначити, що на момент опису в 1501 р. староство, окрім власне Ратенської території (мовою документа), включало і Ветлівську, яка тоді була адміністративно приєднана до нього. Ця обставина спеціально відзначена в описі, що полегшує реконструкцію територіальної структури власне Ратенської округи. У документі згадуються такі села (в дужках зазначена кількість дворищ): Заставне (14), Датинь (4), Синово (4), Замшани (9), Дубечно (9), Веленче (13), Кортеліси (27), Кримно (11), Тур (40), Залісся Нове (10), Залісся Старе (4), Жиричі (11), Глухи (10), Самаровичі (35). Всього у сільськогосподарській окрузі Ратена було 202 дворища. На Ветлівській «території» згадано всього 4 села, причому всі вони мали відносно велику кількість дворищ: Щедрогоща (47), Ветли (22), Радослов (22), Повіття (26) – всього 128 дворищ.

Зупинимося на характеристиці сіл власне Ратенської «території». Вважаємо, що встановлення середньої величини села тут базувалось не на поділі загальної кількості дворів на кількість сіл. Набагато перспективнішим видається встановлення груп сіл за кількістю дворищ. Маємо три таких групи: малі села (3), що всі мали по 4 дворища, середні (8), що мали по 9-14 дворищ, і великі (3) – по 27-40 дворищ. Отже, переважна більшість, 8 сіл (близько 60 %) мала по 9-14 дворищ. Це є середня величина села періоду існування Ратенського князівства.

Картографування 14 населених пунтків, що, окрім Ратена, знаходились на його території (рис. 4) дозволяє встановити її площу в 1,2 тис. км2. Отже, на один населений пункт припадало приблизно 80-85 км2 території. Це, звичайно, середня величина, адже кількість дворищ (одиниць оподаткування) в селах відрізнялася на порядок, від 4 до 40. Але думаємо, що її виведення виправдане, оскільки половина з 14 сіл мала від 9 до 14 дворищ.        і

На деяких дворищах проживало по кілька сімей. Інформацію про співвідношення кількості дворищ і сімей, що на них проживала, дає опис староства 1500 р. з доповненнями за наступні роки. Аналіз цих документів свідчить, що в половині сіл кількість дворищ і сімей співпадала, а в другій половині – сімей було приблизно на 50 % більше. Отже, в середньому кількість сімей переважала кількість дворищ на чверть. Якщо на власне Ратенській території було 202 дворища, то на ній проживало близько 250 сімей. За умови середньої величини сім'ї в 6 чоловік це дає 1,5 тис. сільських жителів.        

Архаїчні елементи, шо відобразилися в описах староства початку XVI ст., дозволяють висвітлити ряд аспектів соціально-економічногої розвитку Ратенського князівства. Насамперед, слід відзначити архаїчність форми збирання данини – «полюддя», що широко практикувалось тут аж до середини XVI ст. Серед форм данини зустрічаються навіть білки, соколи, що вказує ще на ранньофеодальні традиції. Поряд з цим предметами плати виступають і інші натуральні продукти (насамперед – мед, збіжжя). Перелік натуральних платежів дозволяє відтворити господарський комплекс князівства. Його основою було землеробство (вирощували насамперед жито та ячмінь, менше – гречку) та тваринництво (велика рогата худоба, свині). В умовах Полісся велику роль відігравало бортництво та рибальство. Основною формою торгівлі був внутрішній обмін, на що вказує низька дохідність Ратенської митниці (26 гривень у 1500 р.). При Ратенському замку існувало невелике підсобне господарство (фільварок), однак орієнтоване воно було не на зовнішню торгівлю, а на задоволення внутрішніх потреб.

За князювання Вітовта (1392-1430 рр.) Ратен вважався центром окремого князівства і на міжнародному рівні. На це вказує пізніша грамота хана Менглі-Гірея, де говориться про номінальну передачу його попередником зверхності над руськими землями Вітовту [13]. У цій грамоті перераховані міста, що були центрами окремих адміністративно-територіальних одиниць (Київ, Володимир, Берестя, Луцьк), серед них згадується і Ратен.

Очевидно, Ратенське князівство Федора Ольгердовича мало в якійсь мірі «подвійне підпорядкування», оскільки до 1432 р. юридичне право на одну частину його території (Кобрин) повністю зберігала Литва, а на іншу (Ратен) висувала Польща, яка фактично ним вже володіла. Звичайно, польський вплив переважав, однак Федір у політиці інколи приймав і самостійні рішення. Так, у 1386 р. він відмовився присягати своєму брату Ягайлу як польському королеві.

Після смерті Федора Ольгердовича у 1394 р. розпочинається процес роздріблення Ратенського князівства на менші утворення. Джерела дозволяють зафіксувати виділення з його складу іще трьох князівств –  Кобринського, Коширського та Ковельського [14]. Головною проблемою у дослідженні цього процесу є встановлення нащадків князя Федора. Насамперед слід відзначити, що точно невідомо, скільки синів було у Федора Ольгердовича. Вище вже відзначалося, що у переговорах 1377 р. разом з ним брали участь два сини. Ім'я одного з них – Романа – пов'язане з виділенням Кобринського князівства, де він правив до 1416 р. Після його смерті батьківські володіння успадкував син Семен, який згадується у джерелах до 1445 р. На думку Л. Войтовича, Роман Федорович і Семен Романович були єдиними нащадками Федора Ольгердовича і до 1433 р. володіли також Ратенським князівством [15]. Однак існує думка, що після смерті Федора Ольгердовича Ратенське князівство дісталось його другому сину – Сангушку – родоначальнику відомої князівської династії [16]. Питання про належність Сангушків до певної лінії (Ольгердовичів чи Любартовичів) за існуючого стану джерел вирішити важко, хоча дослідники останнього часу відносять їх до Любартовичів [17]. Для даної роботи важливим є те, що і після смерті Федора Ольгердовича Ратенське князівство, незважаючи на зменшення його території, продовжувало існувати.

Наприкінці XIV ст. – у першій третині XV ст. навколо питання належності князівства між Польщею і Литвою велась запекла боротьба. Свидригайло вимагав повернення його під владу Литви, але Сигизмунд грамотою від 15 жовтня 1432 р. остаточно визнав належність міст князівства до Польщі [18]. У 1433 р. польський король підтвердив право на Ратен Дмитру-Сангушку [19].

Невдовзі Сангушко за невідомих обставин тимчасово втратив місто. У 1441 р. він, володіючи сусідньою Кошерською волостю, здійснив напад на вже королівське місто Ратен, розграбував його і вбив польського державця [20]. За це князь був позбавлений і Кошерської волості. Однак конфлікт із королем невдовзі був залагоджений – у 1443 р. Сангушко знову отримав Ратен і Ветли від Казимира Ягелончика, але вже у вотчинне володіння [21]. Входження Ратенського князівства до Польщі позначилося і на положенні самого Ратена. У 1440 р. місто отримало Магдебурзьке право [22].

Боротьба 30-40-х років XV ст. за Ратен по суті була заключним етапом існування князівства. Після цього Сангушко володів своїм уділом вже як звичайний феодал. Хоча слід відзначити, що пам'ять про останнього князя довго зберігалася. Так, під час встановлення польсько-литовського кордону у 1546 р., через століття після розглянутих подій, місцеві жителі неодноразово згадували Сангушка, вказували на межі його володінь. Вказали вони і точне місцезнаходження заміського мисливського палацу князя [23]. Сам Дмитро-Сангушко помер у 1449 або 1454 році.

______________

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1993. - Т. IV. - С. 56, 87, 199, 207, 235-236, 238; Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. - Львів, 1996. - С. 137-140; Денисюк В.Т., Денисюк І.О. Ратнівщина. Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк, 1998. - 352 с.

2. Панишко С. Д. Структура Волинської землі в середині XIV ст. // Родовід. - 1992. - № 3. - С. 28-30.

3. Раппопорт ПА. Военное зодчество западнорусских земель X-XIV вв. // МИА. - 1967. - №140. - С 31.    

4. Панишко С. Д. Формування території Волинської землі у XII - на початку XVI ст. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. - К., 1997. - С. 18.

5. Довнар-Запольский М. Из истории Литовско-Польской борьбы за Волынь (договоры 1366г.). - К., 1896. - Прим. 3.  і

6. Любавский М. Областное деление и местное управление литовско- русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. - М., 1892. - С.21.

7. Панишко С. Д. До питання про розмежування володінь Любарта і Казимира на Волині у 1366 р. // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження. - Хмельницький, 1995. - С. 87-89.

8. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987. – С. 51.

9. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. - С. 137.

10. Полное собрание русских летописей. – М.,1962. - Т. 2. Ипатьевская летопись. - Стлб.904.

11. Толочко П.П. Древнерусский феодальний город.  — К., 1989- — С. 98-

12. Грушевський М.С. Описи Ратенського староства з 1500-1512 рр. // Записки НТШ. - Львів, 1898. - Т. XXVI. - С. 1-40.

13.       Грушевський М.С. Історія... - С. 87.

14. Войтович Л. Удільні князівства РюриковичІв і Гедиміновичів у XII-XVI ст. - С. 137-140.

15. Там же. - С. 137. табл. 41.

16. Любавскии М. Областное деление и местное управление литовско-русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. - М., 1892. - С. 21.

17. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. - С. 137-138.

 18. Грушевський М.С. Історія... - С. 207.

19. Archiwum ksiażat Lubartowiczów Sanguszków w Slawucie. – Lwów, 1887. – T.1.

20. Ibid. – S.36-37.

21. Ibid. – S.38-39.

22. Денисюк В.Т., Денисюк І.О. Ратнівщина. - С. 21:

23. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, издаваемый при управлений Виленского учебного округа. - Вильна, 1867. - Т. 1. - С. 82.

Категорія: Публікації С.Панишка | Додав: mrzlatik (04.09.2012)
Переглядів: 554 | Теги: Любарт, Раппопорт П., князівство, Панишко С., Федір Ольгердович, Казимир Великий, ратно, Городище, Сангушко | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017