СУ "Волинські старожитності" Середа, 23.08.2017, 05:19
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Категорії розділу
Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. [0]
Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. К., 1970. Розбита на статті відповідно до розділів
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Т.30 Військова історія краю [1]
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Т.30 Військова історія краю. Луцьк, 2009 Розбита на окремі статті
Наукові записки з проблем волинезнавства. Вип.1. Луцьк,2009 [3]
Матеріали і статті 1-го випуску записок ДП "Волинські старожитності", присвячені 45-річчю С.Д.Панишка. Упорядник О.Златогорський
З історії археології на Волині [22]
Пам'яткознавство [16]
До історії Першої світової війни на Волині [2]
Статті, публікації джерел
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 615
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » Статті » Бібліотека ДП "Волинські старожитності" » З історії археології на Волині

Крушельницька Л. Олексій Онисимович Ратич

Крушельницька Лариса 

Олексій Онисимович Ратич



Трохи мучить мене совість, що у моїх спогадах якось не знайшлося місця на відділ археології Інституту суспільних наук (тепер Інститут українознавства НАН України), де я пропрацювала майже усе своє "зріле” життя. Щиро признаюся, не маю з відділу аж надто теплих спогадів, хоч, безперечно, в самому Інституті ми пережили гарні хвилини нашої молодості. Але це було поза відділом. (Про інститут я згадую у спогадах про Семена Васильовича Стефаника. Багато уваги і добрих слів присвятив Інститутові суспільних наук Михайло Нечиталюк[1]. Моє становище у відділі археології ускладнювалося тим, що перших 13 років (з 19-и аж до 32-х важких років життя) я працювала художником-реставратором, тобто належала до так званого допоміжного персоналу, а, як відомо, "коли медсестра стає лікарем, колеги ще довго не бажають трактувати її повноцінним спеціалістом”. Так було і зі мною. Чоловіки-археологи воліли бачити мене художником, який рисує для них сотні таблиць до щорічних звітів, ніж колегу, з не меншими від них знаннями, і ще – з дуже незалежним характером. Найкраще, безумовно, було мені в експедиціях, далеко від різних начальників, керівників, а навіть деяких колег. Гадаю, що любов до археології зародилася у мене власне там, на розкопках і на природі.

Чому з усіх працівників відділу я згадала саме особу Олексія Онисимовича Ратича? Насамперед тому, що ніхто інший про нього не напише. По-друге, тому, що постать О. Ратича, його присутність у відділі і стосунок до праці і товаришів є найяскравішим прикладом, як стовідсоткові галичани пристосовувалися до нових радянських умов. Проте, в цьому ратичівському "пристосовуванні” я не бачу нічого негативного. Він був абсолютно порядною людиною, але таке було життя, така була необхідність... При тому робив він це з притаманним йому гумором, значно природніше, ніж деякі інші галичани, які зі шкіри лізли (а радше – удавали), щоб виглядати радянськими людьми, а по суті, робили з себе посміховисько.
Олексій Онисимович Ратич почав працювати у відділі археології, що тоді був у складі Львівського філіалу Академії наук УРСР, після повернення у 1945 р. з депортації в Казахстан. Він не був археологом, він був правником, суддею. З приходом в 1939 р. на західноукраїнські землі радянської влади усі юристи: судді, адвокати, а навіть нотарі автоматично ставали "ворогами народу”. І ешелони повезли, повезли сотні людей у піски Казахстану, насамперед саме тих, які рятували колись українців від польських тюрем.
Як не дивно, цей селянський син, з досить таки бідної родини, домігся у міжвоєнній Польщі посади судді. Передусім завдяки своїй працездатності, таланту і, можливо, вродженій дипломатії. Колись композитор Кос-Анатольський, сміючись, оповів мені, що ще в Станіславівській (тепер Івано-Франківській) ґімназії, де вони обидва вчилися, Олексія Ратича колеги, жартуючи, називали "Памур”. Одного разу вони з товаришами їхали поїздом, коли раптом прийшли поліцаї і перевіряли документи. У Ратича взяли українське ґімназійне посвідчення, де було виписано прізвище Ратич, а поліцай перечитав його немов латинкою і запитав: "Kto to jest Pamur?[2]” Хлопець моментально зорієнтувався і відповів: "To ja, panie wladzo”[3]. Відтоді в гімназії він дістав прізвисько "Памур”.
Олексій Онисимович мав дуже слабий зір. Циліндричні окуляри були такі сильні, що через їх скельця його блакитні очі виглядали страшенно великими і немов прозорими. В Казахстані це врятувало його від важкої праці – в котромусь з казахських колгоспів він завідував лазнею. У величезному котлі грів воду і, нагрівши, регулював прийом людей. Найбільшою проблемою був брак вугілля і дров. Доки його два сини були малими, вони збирали усе, що могло горіти, але згодом обидва хлопці і дружина пішли працювати в поле, а він мусив радити собі сам.
Коли я прийшла під кінець 1947 р. до відділу археології, Олексій Онисимович уже там працював. Не знаю, за чиєю протекцією його, депортованого суддю, взяли на роботу, але тоді таких було чимало, і не тільки в археології. У нашому відділі панувала ще цілком передвоєнна атмосфера. Філіал АН займав будинок колишнього палацу Потоцьких на вул. Коперника 15, який також мав ще зовсім "палацовий” вигляд, насамперед в інтер’єрі, де збереглися чудові кахельні печі (кожна кахля – витвір мистецтва) і меблі під архітектурний стиль палацу (згодом усе це безбожно розкрадалося різними начальниками), а внутрішнє подвір’я нагадувало парк з клумбами і квітами. За винятком однієї чарівної ростовської козачки – Валі Кравець, – у відділі працювали самі місцеві, і, крім керівника – Маркіяна Юліановича Смішка, довоєнного професора і чудового спеціаліста – Івана Даниловича Старчука та старенького Йосипа Пеленського, не було більше жодного професійного археолога. Публіка страшенно різна. Таке враження, що усі вони немов сховалися під це "археологічне крильце”, щоб якось перетривати небезпечні роки. Не перетривали. Кінець сорокових років скоротив нашу тодішню археологію. Одних виключили, інших довели до психіатричної лікарні і вони вже ніколи не повернулися до науки, ще інших арештували і повивозили. Зі старих працівників залишились М. Ю. Смішко, І. Д. Старчук (який невдовзі помер), О. О. Ратич (гадаю, його вдруге вже не захотіли рухати), Валя і я – наймолодша.
Проте, це було згодом. А тоді, в 1947-1949 рр., нас привчали до нових порядків, перевиховували. З бібліотеки Академії наук (тепер ім. Стефаника) щотижня приходив лектор і вчив нас марксизму-ленінізму. Але робив він це так невміло і наївно, що доводив до нервів Івана Даниловича Старчука, який ще, мабуть, з часів студій на філософському факультеті за Австрії значно краще орієнтувався в працях Маркса, ніж лектор – Головачов. Перед кожними травневими і жовтневими святами нас тренували до парадних походів. Для того усіх працівників філіалу шикували в колону і ми марширували десятки разів довкола палацу Потоцьких, співаючи котрусь з радянських патріотичних пісень типу "...Могучая! Никем не победимая...” Час від часу під команду і вигуки гасел одного з приїжджих молодих вчених – механіка Віктора Бессонова[4] – "Да здравствует товарищ Сталин!", чи, наприклад, – "советская наука!”, ми мусіли кричати "Ур-р-а!”. Однак це "ура” в устах старенького Манастирського, який працював у нас геодезистом (рідного брата художника Антона Манастирського), Йосипа Пеленського, Івана Старчука чи Олексія Ратича, наших делікатних панночок – Тані Плаксій і Галі Бійовської[5], відомих галицьких вчених літераторів і мовознавців: Лукії Гумецької, Іларіона Свєнціцького, Дмитра Бандрівського, історика – Омеляна Терлецького і багатьох інших не звучало надто переконливо. І навіть заклики Віктора "Громче! Громче!” ніскільки не помагали.
Сьогодні не можу згадувати ті події без сміху, настільки були комічними ці передсвяткові "патріотичні вправи" довкола колишнього палацу Потоцьких нашого, ще дуже галицького наукового люду, наших старших пань і панів. Але тоді був передусім страх і всі мовчали. Єдиний, хто вмів посміятися, але так, щоб важко було зорієнтуватися, чи він собі з того всього робить кпини, чи погоджується з фактом, – був Олексій Ратич.
У 1949 р. я екстерном здавала у вечірній школі екзамени на атестат зрілості. Після воєнних років і хаотичного навчання, це не було легкою справою. Мама найняла мені вчительку математики, Олексій Онисимович взявся навчати історії, а літературу обіцяв підготувати до письмового іспиту професор Михайло Рудницький.
Тут хочу відійти на хвилину від відділу археології і від особи О. Ратича і згадати маленьку історію з проф. М. Рудницьким. У "Спогадах галичанки” я писала, що Рудницькі були добрими знайомими моїх родичів. Але під час війни, крім Михайла і його тещі – пані Олесницької, уся його рідня (навіть дружина і дочка) еміґрували на Захід. Втім, Михайло Рудницький не почував себе погано в новому радянському середовищі, принаймні цього не показував. Ерудований, солідний науковець, письменник, він швидко здобув авторитет і відповідне місце в університеті і взагалі у Львові, іноді навіть серед людей, які, здавалось би, зовсім не пасували до рівня та ідеології Рудницьких. (Бабця колись казала, що цій галузі Рудницьких помагає знайтися і викрутитися з кожної ситуації "допінг” з боку значної частки єврейської крові[6]) – Михайло Рудницький завжди був дотепним, його все цікавило (навіть легковажні фільми типу "Анжеліки”...) Михайло Рудницький любив життя.
Тоді, в 1949 р., почувши від мами про мої екзамени, він сам запропонував, що напише для мене твір про Івана Франка, творчість якого, напевно, буде включена до питань з української літератури. "Хай Лариска, – сказав він, – прийде до мене перед екзаменом о 5-й рано і я її все приготую”. Ми знали, що Михайло Рудницький працює в основному зранку, нерідко з третьої години, але для мене – класичної "сови” – вставати так рано, та й ще перед іспитами, було розпачливо важко. Врешті я таки вибралася і напівсонна пришкандибала до нього десь на шосту. Професор дописував твір на маленьких клаптиках паперу (приблизно 1/8 аркуша), і, склавши у досить таки грубу стопку, почав пояснювати: що і де я маю шукати, якщо будуть конкретні питання стосовно творів Франка. Але я розгубилася і не знала, де ті карточки маю сховати. Він розгнівався, припідняв мою спідницю і вигукнув: "Що? Ти йдеш здавати матуру без панчіх?! Гони додому, вбирай панчохи, розсортуй картки і запихай під кожну панчоху!” Я усе це виконала, ледве знайшовши цілу пару панчіх (адже тоді придбати нові панчішки було проблемою), і задихана пригнала на екзамени. Творів Франка серед екзаменаційних питань – не було.
У 1951 р., за розпорядженням Сталіна, у Львові був створений Інститут суспільних наук АН УРСР. Відділ археології увійшов до його складу і був переміщений спочатку на площу Ринок 10, а згодом – в колишній будинок НТШ на вул. Радянську (тепер Винниченка) № 24. Приїхали нові працівники зі сходу, на цей раз справжні археологи. Ми придивлялися до них, вони до Нас, звикали. Гадаю, процес не був легким, ні для нас, ні для них. Мабуть, найшвидше закліматизувався у нас Юрій Миколайович Захарук. Спрацювало його гуцульське коріння[7] і... блискучий гумор. Він приваблював до себе людей, але абсолютно "пасував” перед своєю дружиною – пухкенькою, гарненькою житомирянкою, в яку був безмежно закоханий. (Працювала у нас лаборантом). На відміну від Ю. Захарука, вона почувалася у Львові чужою, що нерідко призводило до конфліктів. Напевно, була доброю дружиною, але її типова жіноча вимогливість відволікала Захарука від науки, абсорбуючи його увагу на домашніх проблемах і її власній особі. Серед приїжджих був "добрий дух” – Ріна (Катерина) Черниш, яка, як примусовий комсорг, не раз рятувала нас від неприємностей, але якій також тяжів Львів і вона завжди мріяла повернутися у її рідну Москву. (На жаль, це повернення, яке врешті здійснилося, не принесло Катерині Черниш бажаного щастя). Гадаю, що найчеснішим серед нових колег був все ж таки чоловік Ріни – Олександр Панкратович Черниш. Захланно закоханий у свій палеоліт, працьовитий, "по-східняцькому” впертий і, поряд з тим, довірливий і навіть наївний, він до кінця життя боявся свого минулого. (Під час війни був узятий німцями в полон і відсидів в Освєнцімі, що в СРСР не пробачалося). Врешті ми усі якось зжилися, до відділу прийшли молоді місцеві сили, які покінчали вже радянські університети чи інститути: Володимир Баран, Вітольд Ауліх, Микола Пелещишин, Роман Багрій і багато інших чудових, вірних товаришів. Але з інших установ перейшли до нас також деякі "надмірно амбітні” працівники, які відразу внесли неспокій у колектив. Клімат явно змінився. Не змінився лише Олексій Онисимович Ратич.
Олексій Онисимович володів багатьма європейськими мовами, передусім досконало знав латину, греку і... не зумів вивчити російської. Припускаю, що тут спрацював якийсь внутрішний спротив, бо не можливо, щоб з його здібностями і після п’яти років Казахстану, не засвоїти російської. На цю тему часто жартували у відділі, зокрема тоді, коли він готувався до виступу на археологічній конференції в Москві і, перед тим два тижні "тренувався”. Він розмовляв з нами виключно "по-російському”: "Лярисса Ивановна, – звертався до мене, – здраствуйте. Допомогите мене с тем ресунком”. Тоді хтось запитав його: "Алексей Анисимович, ви дома с женой тоже разговариваете только по-русски?” "Нет, – відповів Ратич, – дома я разгаварьеваю на матерном язике”. З тим "матерним язиком” (прямий переклад з "материнська мова”). Ратичу докучали, мабуть, до кінця його життя, і кожного разу, коли він десь їхав, наприклад, на Конгрес Слов’янської археології до Варшави, його питали: "Олексій Онисимович, а як ви будете виступати по-польськи, українськи, чи на "матерном язике”? Але Олексій Онисимович тільки усміхався і ніколи не гнівався.
Найбільше жартував собі з Ратичем Юрій Миколайович Захарук. Він ніби висловлював якісь претензії, навіть політичні, Ратич з гумором відбивався, але так, що звинуватити його в "неблагонадежности” було неможливо. Пригадую, коли в СРСР, крім основного гімну, вводили гімни республік, і радянська Україна дістала свій окремий гімн ("Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім союзі ти щастя знайшла...”), був наказ усім його вивчити. Ю. Захарук кожного ранку запитував Ратича: "Олексію Онисимовичу, ви вже вивчили гімн Української Радянської Соціалістичної Республіки?” Ратичу врешті це набридло і він відповів: "Юрку, та я вже дванадцять гімнів вчив напам’ять, то невже я того тринадцятого не вивчу?” Юрію Миколайовичу ця відповідь страшенно сподобалася, і він переповів її, мабуть, усім археологам у Києві, а навіть в Москві (пам’ятаю реакцію академіка Б. О. Рибакова: "Ну как, Алексей Анисимович уже поет гимн УССР?”). А ми потім рахували і, справді, з австрійським, німецьким, румунським, царським російським, угорським, чеським, словацьким, польським, Інтернаціоналом, гімном СРСР, тобто гімном усіх тих, хто топтав наші західноукраїнські землі, а ще додавши український і церковні, – було аж 12. Мало в цьому смішного, але ми сміялися. Сміялися з іронії Олексія Ратича.
Іноді Олексію Онисимовичу допікали стосовно його таланту дипломата. Це почалося ще у незабутні роки, коли в нас, передусім на селах, панували дві влади: вночі одна – бандерівська, вдень друга – радянська. Ми тоді поїхали з О. П. Чернишем в його першу археологічну розвідку в Придністров’я. Якось під вечір переправились в районі Заліщик через Дністер і шукали місця, де б заночувати. Та в жодному селі нам не дозволили зупинитися на ніч (а тоді обов’язково треба було реєструватися в сільраді). Врешті, пізно ввечері змучені, заїхали в якесь село і голова сільради, який сам поспішав в район, бо боявся там залишатися, взяв від нас розписку, що за своє життя ми відповідаємо самі і поселив у школі. Десь біля першої ночі загримали у двері, "откройте!” – гукали. Прийшлось відкрити. В клас, де ми лежали на постеленій на підлозі соломі, зайшли військові і один з них, в офіцерській формі, суворо запитав: "Кто вы такие? Что вы здесь делаете?”. Олексій Онисимович згадав свої юридичні, на цей раз "адвокатські”, навики і почав вихваляти партію і уряд, які так дбають про науку, що вислали нас, радянських археологів, вивчати стародавню історію радянської батьківщини. Військові розглядали нас здивовано, а офіцер, глянувши на моє чотирирічне дитя, що перелякано визирало з під коца, сказав: "Ну хорошо, вижу, если партия посылает таких "больших учених”, – зто серйозно”. І розсміявся. Сміялися й інші. Потім, наказавши нам нікому не говорити про їх нічний візит, вони пішли. Минуло приблизно дві години, прийшли інші, на цей раз неохайно одягнуті, обвішані патронами, гвинтівками, автоматами. Розмовляли по-українськи. Повторилися ті ж запитання. І знов Олексій Онисимович почав їх переконувати, тепер, у зовсім іншому дусі: "Бачите, в такий важкий час нас заставили виїхати в археологічну розвідку. От жінка, – вказав на мене і Тетянку, – не має з ким залишити таке мале дитя, також мусила поїхати. І от лежимо тут на землі. Але що можна зробити? Треба якось жити... ” І так далі. Проте "гостей” все це мало цікавило. Спитали, чи ми не бачили військових. Ратич заперечив і вони вийшли. До ранку було спокійно, хоч вже ніхто з нас не міг заснути. А вранці, в сільраді, ми довідалися, що ті, перші, військові, були перебраними бандерівцями, а другі – так звані енкаведистські "стрибки”, під виглядом бандерівців, їх розшукували (!). На насмішки колег з приводу невдалої тоді дипломатії Олексій Онисимович, жартуючи, відповідав: "Адже я ще передвоєнний юрист”. Але це було згодом. Тоді ж, в Придністров’ї, нам було не до сміху.
Олексій Ратич був дуже галантним супроти жінок. Він не оминав нагоди похвалити свою власну жінку, як "берегиню” їх родинного дому, (що, на жаль, рідко робили інші чоловіки), але так само з повагою ставився до інших. Його галантність, а також надмірна чемність стосовно керівництва, а навіть колег (зокрема на фоні побутового хамства, що чим раз більше полонило Львів), сприймалася також з жартами. Та що зробиш з передвоєнним, добре вихованим галичанином, якому колись, щоб "вибитися в люди”, треба було бути особливо чемним.
Нині, згадуючи Олексія Ратича, переконана, що ми не завжди належно його оцінювали. За освітою правник, по суті, старший чоловік, переживши важкі роки, завзято вивчав новий фах – археологію і досягнув значних успіхів. Перші польові дослідження Ратич провів на розкопках стародавнього літописного міста – Пліснеська під керівництвом І. Д. Старчука. Потім – розвідки на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Волині, Скільщині та інші численні самостійні розкопки давньоруських поселень, могильників і городищ, серед яких: стольний Звенигород, Перемиль на Волині, городища в Судовій Вишні, Страдчі на Львівщині, і врешті у Львові на Високому Замку. Його монографія "Древньоруські археологічні пам’ятки на території Західних областей УРСР" (Київ: Видавництво АН УРСР, 1957) тут же стала "бестселером", її моментально розкупили, і посилалися на неї майже усі дослідники Стародавньої Русі. І як не важко було друкуватися, а головно – просунути статтю в нечисленні тоді археологічні видання, Олексій Онисимович вніс до археології значний науковий доробок[8].
Наскільки пам’ятаю, Ратич ніколи не хвалився (якось непомітно захистив дисертацію), і ніколи не жалівся. Напівсліпий, з хворим серцем (про що ми довідалися лише після його смерті), він героїчно піднімався по стрімких схилах городищ (зокрема в Судовій Вишні і у Львові), під час розкопок майже ніколи не присідав, ретельно наглядав за процесом відкриття і за фіксацією пам’ятки.
Зломила Олексія Ратича ще одна родинна трагедія. У 1974 році його сорокарічний улюблений син – Ярослав, відомий у Львові геолог, перенервувавшись на роботі, дістав обширний інфаркт міокарда і врятувати його вже не вдалося. Олексій Онисимович старався не показувати своєї розпуки, але ми бачили, як він з кожним днем підупадав. Невдовзі йому завдали ще одного удару: примусовим порядком відправили на пенсію. І його зболіле серце не витримало. Відійшов без урочистостей, залишивши у фондах відділу численні давньоруські матеріали і недокінчені публікації. І тільки з Романом Багрієм – найактивнішим учасником ратичівських експедицій (якого, на жаль, вже також немає серед живих), ми часто згадували розкопки в Судовій Вишні і незабутній і особливий настрій, що його вмів створювати Олексій Онисимович Ратич, і якого, без таких типових "передвоєнних галичан”, – вже ніхто і ніколи не зуміє відтворити.

1. Нечиталюк М. Ф. Честь праці. Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях.– Львів, 2000. Зараз також пише спогади про Інститут Юрій Сливка. 
2. Хто то є Памур? 
3. То я, пане владо. 
4. В. Бессонов – син відомого колись донбаського новатора, начальника шахти в Горлівці, якого, разом зі старшим сином і ще численними українськими інженерами, звинуватили в українському націоналізмі і в 1937 р. розстріляли. Цікава реакція на ці події була у матері Віктора (за походженням – російської аристократки), яка в розмові зі мною сказала про свого мужа: "Этот хохол испортил мне всю жизнь…”(!) 
5. Обидві вони – Т. Плаксій і Г. Бійовська – були згодом арештовані і вислані в Сибір. 
6. Мати Михайла Рудницького походила з єврейської родини. 
7. Родичі Ю. М. Захарука за походженням гуцули, які емігрували до Канади і в 20-х роках переїхали в СРСР. їх доля, як у більшості галичан, – трагічна. 
8. Див.: Археология Украинской ССР. Библиографический указатель, 1918-1980.– Киев, 1989. 

Електронне джерело:

http://ozo.org.ua/litsari/statti-pro-litsariv/40-s-






Джерело: http://ozo.org.ua/litsari/statti-pro-litsariv/40-s-
Категорія: З історії археології на Волині | Додав: mrzlatik (31.12.2011)
Переглядів: 401 | Теги: Ратич, археологія, спогади, Перемиль, Судова Вишня | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017