Людство переживає складну епоху змін, коли все, що було важливим вчора,
сьогодні уже втрачає свій сенс. Люди поспішають жити, щоденно борючись
за хліб насущний, а час біжить все швидше і швидше… Ми втрачаємо самих
себе у цій повсякденній метушні та намаганням зробити своє життя кращим,
у рефлексіях з приводу безладу у державі, безгрошів’я, відсутності
здоров’я, невдалих стосунків з людьми, і ходимо з незагоєною раною у
серці від гострого, болючого неспівпадіння наших мрій, думок, сподівань
із існуючою реальністю. Ми, поранені сучасним абсурдним світом, шукаємо
цілісності, прагнемо зібрати себе по шматочках, позбутися тієї
зламаності та внутрішньої порожнечі, яка відбирає здатність відчувати
прекрасне, і знаходимо цю цілісність у зануренні в світ інший, у
розмовах із людьми, чиї цінності дійсно вічні.
Мені пощастило на деякий час опинитися у зачарованому місці, що
загублене у часі та просторі. Це с.Стобихва Камінь-Каширського р-ну
Волинської обл. – місце, куди не ведуть рейсові маршрути автобусів, де
немає відділеня зв’язку, школи, фельдшерського пункту, стаціонарного
магазину. Населення ж села ледь нараховує 50 осіб – переважно
старожилів, які залишилися біля рідних могил. …І здавалось мені, що
немає нічого прекраснішого за схід сонця над дахами пустих хат, чи його
захід,коли золотаво-червоне проміння ховалося між деревами на старому
цвинтарі.
Ввечері на Стобихву опускався туман… Він зміївся тоненькою сивою смужкою
по землі, а потім сповивав увесь цей маленький світ – і ліс, і вигін, і
„журавлі”, і стожки сіна, і живих у хатах, і мертвих на „могилках”, і
нас – заїжджих мандрівників, молочно-білим полотном тиші. Це світ, у
якому колись русалки танцювали у житі, співаючи своїх пісень, чорт сидів
у осиці та трусив її, а у купальську ніч розквітала папороть. Пам'ять
про це міфологічне „колись” зберігається старими людьми й нині.
…Найбільш прекрасне у праці етнографа те, що вона дозволяє утекти в
інший світ, розчинитися у просторі, забути про час, і не просто
зрозуміти, а відчути через себе вічні слова з Книги Екклесіаста
„…марнота марнот, – все марнота!” (Еккл.1:2). А важливе тільки тепло
очей навпроти тебе, тепло загрубілих рук, тепло слів, що дарують душі
зцілення. Коли ми підемо, по нас лишаться польові щоденники, на
сторінках яких оживатимуть наші мандрівки, бігтимуть пройдені дороги
крізь поліські піщані горби, виринатимуть з небуття обличчя людей, з
якими ми говорили, світитимуться їхні очі, і знов буде чутно наші розмови про вічне…
З видання: Матеріали археологічно-етнографічної експедиції у село Стобихва. - Луцьк: Волинські старожитності, 2011. - С.8-9.
