Холодний ранок порозвішував на мініатюрних листочках споришу міріади крихітних сльозинок. У промінні сонця, що піднімається край села, вони нагадують бурштинові, рубинові, кришталеві, смарагдові намистини, які ненароком розсипала чарівна фея. Чисте, настояне на ароматах стиглих яблук повітря - мов джерельна вода: п'єш і пити хочеться. Поруч битим шляхом проторохкотів мотоцикл, тягнучи за собою шлейф їдкого пилу та вихлопних газів. Нараз все потьмяніло і згіркло.
А ось і та хата. На просторому подвір'ї неподалік гаража стоїть чоловік. У гумових чоботях, старих зі світлими залисинами брюках і вицвілому светрі. Либонь, господар. ...Пізньої осені два роки тому Юрій Майдан неподалік свого подвір'я надумав копати лунку для яблуні. Зняв невеличкий шар чорнозему, а коли лопата заглибилася в глину, почув скрегіт металу. Обережно розчистив землю і мало не сплеснув у долоні: поруч із двома глиняними мисниками лежав старий фарфоровий глечик. Думка, мов блискавка, прошила свідомість. Очі засяяли радістю. Але... Намарно. Спересердя махнув рукою - ніколи не щастило. Про рідку знахідку повідомив археологам Волинської рятувальної експедиції. Вони вже дев'ятий рік під керівництвом доктора історичних наук, професора Інституту археології НАН України Дениса Козака риються, мов ті кроти, щось шукають на крутосхилах Хрінницького водоймища. Тут, як стверджують дослідники надр, сивої давнини жили племена германців. Денис Никодимович прискіпливо розглядав круто вигнуті боки та ледь помітні надщерблення горловини потьмянілого глечика. Всі, набравши подоби слухняних учнів, з нетерпінням чекали висновку одного з найавторитетніших археологів України. - Думаю, не помилюся, якщо скажу: ці вироби датовані третім-четвертим століттям нашої ери. Найвірогідніше, там - давньоготське поховання. Я шукаю його вже тридцять років... Треба копати. Осіннє сонце підбилося високо над горизонтом, вкривши дзеркальну поверхню великого водоймища золотистою скатертиною. Теплі вуста світила висушують ранкові сльози і пробуджують довкілля, яке бринить, розсипається дзвіночками, виспівує на всі голоси. Ми стоїмо на березі штучного озера, милуємося красою природи. Юрій Майдан потирає натруджені долоні, супить брови, і голос його твердішає. - Отож дослідники питають дозволу. А мені що - шкода? Тим паче для науки... От і накопали, бий їх лиха година. Хоч світ за очі тікай. То сусіди не дають проходу, то журналісти їдуть звідусіль. Кажуть, що я збудував хату у нещасливому місці, яке перебувало під впливом страшного духу давньої чаклунки. А хіба таке можливо насправжки, щоб готська відьма, похована 1800 років тому, мстила і дотепер?.. Що відповісти цьому працьовитому, по-своєму мудрому, але бідовому чоловікові? Повспівчувати, заперечети? Мовляв, то забобони малограмотних бабусь... Послухаймо науковця. - У тій могилі, - пояснює Денис Козак, - ми знайшли розтрощений череп, гомілку та декілька розкиданих ребер. Зазвичай, германці кремували своїх одноплемінників. Виняток робили тільки для досить заможних і впливових. Тому могили, на кшалт Хрінницької, зустрічаються дуже рідко. Коли розчистили поховання, то на місці, де мала б лежати грудна клітка померлої, виявили невеличку ямку від вбитого осикового кілка (походження предмета підтвердили лабораторні дослідження залишків зітлілої деревини). Саме так стародавні готи намагалися боротися з відьмами, які продовжували шкодити людям навіть по смерті. Якщо ж вбитий у груди небіжчиці осиковий кілок повністю не знищував її сатанинської сили, тоді германці робили підкопи і розкидали останки. Далебі, хрінницька чаклунка добряче насолила не одному поколінню людей: в могилі було щонайменше три тунелі, котрі вели до її решток. Дивно, але кістки та побутові речі з давнього поховання навіть через тисячу вісімсот років зберегли страшну силу та енергію відьми. Вона відомстила кожному археологу, який наважився доторкнутися до її кістяка та предметів побуту, - учасників експедиції переслідували невдачі та недуги. Позаяк інститутське сховище тимчасово не працювало, я попросив водія експедиції Володимира Богданця забрати останки відьми, кістяний гребінь і мідні заколки, вилучені з могильника, до себе додому. Відтоді його сім'я втратила спокій. У помешканні ніби відчувалась присутність духу злої людини, котрий спокійно провокував сварки, конфлікти, насилав хвороби та травми. І Володимир - не витримав: зібрав археологічні експонати у валізу й привіз до Національної Академії наук. Позбувшись страшної "сусідки", він, як стверджує Денис Козак, врятував сім'ю. Свічадо рукотворного водоймища, береги якого поросли гінким верболозом, виграє на сонці, мерехтить, виблискує жаринками. Мені ж не йде з голови давньоготська відьма. Прикладаю долоню дашком, силуюся намалювати в уяві образ чаклунки. І ось: ніби бачу - засмагле, задубіле на вітрах обличчя з гострим підборіддям, густо вкритим борознами зморщок, довгий з горбинкою ніс, беззубий рот, темні глибокі, мов свердловини, очі, тонкі зів'ялі губи. які раптом ворохнулися і наче з глибини віків проскрипів голос. Серце тьохнуло, в тіло вп'ялися тисячі гілочок. Злякано озираюся. Обличчя Юрія Майдана - надміру серйозне. - Оселя мого дитинства стояла о-он та-ам, - він киває головою у бік поля, що злилося з крайнебом. - Тепер од того хутора лишилися тільки спогади. Згодом на околиці села самотужки збудували з мамою хату. Думали, заживемо по-новому, навернемо до себе щастя... 53-річний чоловік незблимно дивиться в далечінь, і його повіки починають тремтіти. Він вперто не хоче погоджуватися з гіпотезою археологів. Усі свої фатальні пригоди працьовитий і бідовий селянин пояснює просто: мовляв, це - воля випадку. Але, розповідаючи про себе, з гіркотою в голосі часто повторює одну і ту ж фразу: "Ось таке, чоловіче, моє життя..." Щастя не трималося їхнього порога. Навпаки, одна біда ніби вела за собою іншу. Через десять років у Юрія Миколайовича зненацька лопнула перетинка, і він втратив слух на ліве вухо. Пізніше ніби хто насіяв інших хвороб. Відтак міцний з вигляду чоловік став інвалідом другої групи. Господар показує ноги, густо вкриті великими, ніби курячі яйця, гулями. - Майже щоночі, - каже він, - так ниють, що не можу заснути, до ранку перетовчу всю постіль... А одного літнього дня мене ледве врятували. Вийшов на подвір'я у шортах, заходився майструвати. З-під зубила вилетіла скалка гострої, мов лезо, бляхи і влучила в самісіньку судину. Доки лікарі зупиняли кровотечу, в очах уже плавали кола. Навіть тоді, коли в кінці "тунелю жахів" з'являвся промінчик надії на достаток і благополуччя, якась лиха сила все підступно руйнувала. ... Вродливий юнак довго не холостякував. Привів до хати дружину. Обросли господарством. Тримали по десять голів худоби та свиней, а птаства було стільки, що годі й полічити. Юрій Майдан мріяв за м'ясо, що здавав до райзаготконтори, купити старшому синові легковика. Три роки судився з чиновниками, які ошукали довірливого селянина, тричі звертався за захистом до Генеральної прокуратури і - переміг. Щасливий батько подарував своєму вісімнадцятилітньому чадові новеньке "Жигулі". А глухої ночі у хату Юрія Майдана ввірвалося семеро лобуряк. Погрожуючи розправою, вимагали гроші, які нібито заборгував його син. Терор тривав кілька місяців. Розгублений, переляканий батько "зламався": продав п'ять бичків та сім свиней. Решту грошей позичив у свекрухи та знайомих. До конфіскованого "крутеликами" легковика довелося додати ще три тисячі доларів. По тому майже п'ять років працював, як віл, щоб повернути борги. Не встиг провести за поріг це горе, постукало інше. У спеціальній захисній масці варив причепа для трактора, складеного власними руками. І треба ж статися такому: в праве вухо, ніби хто вистрелив із пугача. Тепер Юрій Миколайович майже зовсім не чує. Життя пана Майдана увібрало забагато неймовірних подій. Односельці подейкують: мовляв, відколи археологи викопали останки чаклунки, господар ніби народився вдруге. Разом з молодшим сином купив старенького комбайна, розжився на сім гектарів землі-годувальниці. На обличчя Юрія Миколайовича лягає тінь глибокої задуми. Він хмуриться, наче від болю. - Нехай вовк хоч траву буде їсти, а я в містику не вірю. Всі ці балачки тільки налякали мою невістку. Тепер боїться ходити повз те місце, де колись поховали давньоготску відьму.
2001 р.
Джерело: Ісаєв В. Людина-сенсація. Есе, оповідки про феноменів, незвичні захоплення, загадки природи. - Рівне : "Формат-А", 2004. - С.10-15.
