Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття / Шості читання пам’яті В.Липинського // Матеріали доповідей учасників І Міжнародної науково-практичної конференції. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2003. – С. 20-22.

Рудецький П.А.,

Златогорський О.Є.

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СВІТОГЛЯДУ

В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

В'ячеслав Липинський (1882-1931) – дивна і водночас величава постать в українській історії, культурі та науці.

Він не вписується в жодні рамки українського суспільно-політичного руху ХХ століття, залишаючи нам не "школу" і послідовників, а власні ідеї, які, проте, не стали запорукою омріяної ним незалежності України.

В певній мірі "секрет" Липинського розкриває нам Олена Отт-Скоропадська: "Листи ["Листи до братів-хлоборобів" – найвизначніша ідеологічна праця Липинського – авт.] не можна так просто читати, їх треба студіювати..." Лише досконало вивчивши наукову спадщину нашого земляка можна говорити про його надзвичайне місце в нашій історії, як про місце єдиної і неповторної зірки на небесному тілі. Нажаль, і на сьогоднішній день нічого подібного не зроблено.

Дослідження про В'ячеслава Липинського занадто зпрощені, скорочені, занадто "близьки до мети", як сказали б раніше поляки, що надавали перевагу горілці, а не вину.

Важко знайти серед істориків України людину, яка б від першої своєї праці послідовно дотримувалась викладених у ній ідей. Одна з перших розвідок Липинського – "Данило Братковський – суспільний діяч і письменник кінця XVII століття" (1909 р.) [1] – принесла її автору не лише визнання (слави дослідника), а й впевненість у правоті своїх поглядів.

Наріжним каменем праці є ідея єдності України, розділеної між Московською державою і Річчю Посполитою. У ній Липинський також торкався таких теоретичних питань, як відносини між громадянином, суспільством і державою, теорії еліт і їх співвідношення. Прикладом для своїх теорій автор обрав шляхтича з Волині Данила Братковського, який за свої переконання та участь у визвольній боротьбі на Україні був страчений 16 листопада 1702 року на ринковому майдані Луцька. Представника свідомої української шляхти, Братковського, науковець називає світлою зіркою на сірім і бруднім тлі шляхетського безголов'я, маючи на увазі спольщення і окатоличення української верстви, її небажання брати участь в побудові власної національної держави.

Не слід забувати, що Липинський був за національністю поляком, за віровизнанням римо-католиком. Його ідей не сприйняли як друзі з польського оточення, так і родина. Поляки-шляхтичі, до яких звертався молодий В'ячеслав, жили на Україні навіть не декілька століть, а споконвіку. Про них ще в середині ХІХ століття писав Юзеф Ігнаци Крашевський, як про українців, лише вдягнутих у польський одяг і набувших шляхетських звичаїв [8, 47]. Липинський закликав цих нещодавно понововірених поляків здобути українську свідомість, посилаючись на приклад Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Костя Михальчука, проте, як і названі його попередники, зазнав у цій своїй діяльності цілковитого фіаско.

Концепція самостійної української держави, що грунтується на демократичних засадах незалежно від її конституційних форм (монархія, республіка чи щось інше) постійно розвивалася вченим. Теоретично він наближався до західного політичного мислення. Останнє визначалося тезою –  без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі. Позитивна оцінка ролі держави помітна і в інших ранніх історичних творах В.Липинського, таких як "Станіслав-Міхал Кричевський" [4] та "Україна на переломі" [5].

Найбільш грунтовно і глибоко тему державотворчості В.Липинський підняв у згадуваних вже "Листах до братів-хліборобів" [2]. У ній засновник державницької школи в українській історіографії вказував на першорядне значення держави в історичному розвитку народів і світової цивілізації. На думку вченого суспільство не може продуктивно функціонувати без національної держави, яка відіграє виняткову роль в його організації, управлінні ним та захисті. За Липинським українська держава має бути незалежною, самостійною і національною. Тобто, йшлося про ту концепцію держави, яка розвинулася в Англії, Німеччині, Росії і в польській історичній науці. Його бачення самостійної держави значно різнилося з поглядами на українську державність Михайла Грушевського і представників українських соціалістичних течій в політиці початку ХХ століття (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш), які були прихильниками автономного устрою українських земель.

На думку Ярослава Пеленського, В.Липинський, користуючись послідовно такими поняттями як "повна власновільність і суверенність", "державний суверенітет", "власна державна організація", "незалежність", "наше право до повної незалежності", "ідея повної суверенности і власновільності українського народу", ясно і недвозначно аргументував необхідність державної самостійності України. Тим він значно випередив тодішніх українських політичних ідеологів [6, 18].

В монографії "Україна на переломі" Липинський вказав на три головні питання в історії України XVII століття. Це будівництво української козацької держави, роль аристократії і видатної особи (Богдан Хмельницький). Аналізуючи монархічні і абсолютистські плани Б.Хмельницького, науковець подає власне бачення форми державного правління. Нею на тогочасному етапі історичного розвитку могла бути гетьманська монархія, яка, на думку вченого, змогла б легітимізувати державну владу і послужила б регулюючим чинником і виразником інтересів різних груп тогочасного українського суспільства. Гетьманська влада в умовах XVII століття, за Липинським, мала б бути спадковою, враховуючи проблему гетьманського самовладдя. Суть останнього, якщо йдеться про шляхту, зводиться до перетворення її на службову верству, залежну від влади гетьмана.

Головною ознакою української держави вчений вважав суверенність. Ця думка присутня у всіх його політологічних працях. За Липинським, вказана ознака є необхідною не лише для держави, а й для народу. Коли ідея суверенітету українського народу об'єднана з українською національною ідеєю, метою повного національного визволення і створення власної держави є можливість оживити власну українську "масу". Остання стає нацією, яку творить еліта, лише при функціонуванні держави.

Хоча у своїх працях Липинський не вживав терміну "еліта", а використовував такі поняття як національна аристократія, провідна верства і т.ін., він вперше в українській науці звернувся на  теоретичному рівні до ролі правлячої еліти в житті суспільства. Саме вона, вважав учений, покликана забезпечити законність і стабільність влади, стримуючи соціум від анархії і хаосу. Еліта, на думку вченого, виступає "національнотворчою", тобто державотворчою силою. Адже, як зауважув науковець, "бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава у світі не постала". Модель нової української аристократії або еліти Липинський виводить на основі аналізу і співставлення гілок влади періоду козацької держави і різніх станів тогочасного українського суспільства (козаки, духовенство, міщани, селяни і непокозачена шляхта). Дослідження про еліти вчений найкраще виклав у третій частині "Листів до братів-хліборобів", де він робить висновок, що національні еліти найліпше організовуються класократичним методом [6, 27].

Основною умовою здійснення української державності В.Липинський вважав єдність релігійну, регіональну, політичну, національну і організаційну.

Ідею державного творення України вчений поєднував з утвердженням консерватизму. Кожна реальна нація, зауважує він, має бути соціально диференційована і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, мати опозицію. Відсутність українського консерватизму, на думку В.Липинського, завжди було причиною поразки всіх українських визвольних змагань.

В концепції державотворення важливе місце відводив вчений ролі релігії і церкви. Релігійна проблема – фундаментальна проблема українського національного руху ХХ ст. Засади етики і моралі, до яких  завжди закликала церква, рівність різних конфесій в суспільстві – ключові позиції праці В.Липинського "Релігія і церква в історії України" [3].

Сьогодні важко визначити, що більше переважало в творчості В.Липинського – історична, політологічна чи філософська спроба осмислення світу. Проте в кожній з цих підходів вчений викладався повністю і залишив по собі оригінальний слід. В'ячеслав Заїкін, відомий історик української церкви, оцінюючи Липинського-історика, зазначав, що він перший і єдиний здійснив спробу синтезу української минувшини, до того ж вільну від однобічності його сучасників.

Сенс наукового і життєвого шляху В.Липинського досить вдало визначив Євген Сверстюк: "Людина органічної цільності і великої послідовності, він стоїчно пройшов у розбурханому українському морі, не пристосовуючись до демократичної і соціалістичної кон'юнктури, не змінивши римо-католицького віровизнання комусь на догоду, не зрадивши ідеалів честі і поваги, заснованих на всепроймаючій вірі в єдиного Бога. З готовністю бути побитим камінням він твердо виголошував свої правди, йдучи проти вітрів і течій часу" [7, 85].

________________________________

1. Липинський В. Данило Братковський – суспільний діяч і письменник кінця XVII століття // Літературно-науковий вісник. – Київ-Львів, 1909. – Ч.45.

2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ-Філадельфія, 1995.

3. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – Нью-Йорк, 1956.

4. Липинський В. Станіслав Міхал Кричевський // Твори. – Т.2. – Філадельфія, 1990.

5. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. – Філадельфія, 1991.

6. Пеленський Я.  Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна //В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ-Філадельфія, 1994.

7. Сверстюк Є. Залізні стовпи В’ячеслава Липинського //В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ-Філадельфія, 1994.

8. Kraszewski J.I.  Wspomnenia Wołynia, Polesia i Litwy. – Warszawa: Ludowa Spyldzielnia Wydawnicza, 1985.