Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура – шлях до себе. – Луцьк: Настир’я, 2003. – С.117.

Павло Рудецький,

Олексій Златогорський

З історії чеської колонії у с.Купичів Турійського району

(за матеріалами експедиції ВКМ 2002 р.)

“Вони обнялися, маленьке тіло горіло у руках К.; у забутті, від якого К. безперервно, але марно намагався врятуватися, вони перекотилися декілька кроків, глухо вдарилися об двері Кламма і потім лежали там у калюжках пива і різному смітті, яким була закидана підлога. Так минули години – години, коли єдналося дихання і єдналося биття серця, години, коли К. весь час здававалося, ніби він або заблукав або пішов у таку далечинь чужої країни, в якій до нього не побувала жодна людина,–  країни, де навіть у повітрі немає жодної складової повітря батьківщини...”

Цей уривок з твору чесько-німецького письменника Франца Кафки пригадався нам, коли ми слухали розповідь 82-річої селянки з Купичева Марії Кафки. У творах письменника – безпорадність людини ХХ століття, у розповіді бабусі – власна безпорадність. А ще й прізвище... Коли ми його почули, вирішили, що напали на сенсацію: на Волині живе якась родичка видатного мислителя з Праги. Ні, сенсації не відбулося. Але ми познайомилися з двома цікавими людьми – пані Марією та купичівським краєзнавцем Михайлом Купчинським.

Друга половина ХІХ стала часом масового переселення на Волинь чехів-колоністів. Протягом 1868-1874 років на території Волинської губернії було створено чотири чеські волості: Глинська, Дубенська, Луцька і Купичівська [1].

Михайло Купчинський, колишній головний агроном Купичева, за останні десятиліття більш знаний як дослідник і хранитель місцевої старовини. До нього за порадами звертаються фахівці не тільки з Луцька, а й зі Львова та Києва. Вже двадцять років веде він листування з чеським письменником і поетом, уродженцем Купичева Йозефом Томанеком.

Про колоністів він розповів слідуюче: “Чехи у Купичеві – невід’ємна сторінка нашої історії, яка розпочалася у 1870 році. Перші чеські колоністи фактично підняли село з економічного занепаду, навчили українців – корінних мешканців – вести прибуткове господарство, займатися хмелярством, використовувати сільськогосподарську техніку. Дехто з польських і вітчизняних істориків писав, що чехів під час Першої світової війни виселили з Волині у Сибір. Але, як свідчать зібрані мною документи і фотокартки тих років, чехи залишилися у Купичеві. Лише у 1947 році припиняють своє існування у нашому і навколишніх селах чеські колонії: 800 родин виїжджає до Чехословаччини”.

Розповів нам краєзнавець і про УПА, і про те, як зищувала місцеве населення польська Армія Крайова. Ні, без злоби, а з викладом історичних фактів і власних свідчень – молодим сам втікав від польських хлопців, на його очах вбили малолітню дитину... Та й яка може бути злість, якщо у наші дні завдяки турботі Купчинського-українця його односельчани, що воювали у польській армії, отримують пенсію – 100 доларів у квартал. А ще, як ми дізналися, у Купичеві, окрім українців, чехів і поляків, проживали євреї, до 1940 року діяла тут їх синагога. Справжній тобі Вавілон! Втім, раніше на Волині таких “вавілонів” були сотні...

“У багатьох чехів, що нині живуть на своїй історичній батьківщині, – стверджує пан Михайло, – збереглася любов і ностальгія за рідним краєм, де вони народилися, прожили свої найкращі, молоді, роки. Майже щороку, починаючи від 1967 р., вони відвідують Купичів. Пам’ятаю, як наприкінці 60-х років минулого століття я показував чеській делегації нашу ферму з нещодавно введеним автодоїнням корів. Одна жіночка тоді відмітила, що у них, в Чехії, такого ще не має. Про це надрукувала Турійська районна газета. Пізніше чеській владі це настільки не сподобалося, що у Празі та жіночка мала проблеми.

І цього року, у серпні, приїжджала делегація з 33-х чехів до Купичева. Виходець з нашого села пан Ужиць має вже 93 роки, а як танцює! Кожного року ще їздить до Норвегії на полювання. Цього року місцева влада разом з чехами відкрили меморіальну дошку на костелі, який вони збудували перед війною.

Був ще один цікавий випадок. Приїхав з Праги чех, який покохав у 1940-х роках тут, у Купичеві, дівчину. Тоді вона йому відмовила. Виїхав... і повернувся тепер, щоб зустріти. А та дівчина – вже бабуся, мешкає у Любомльському районі. Влаштував зустріч. Сльози радощів, сльози від споминів, дійсно, любов не знає ні віку, ні державних кордонів.

Виходить у Празі і газета “Купичівський голос” (Уявіть собі чи пригадайте, в якому селі на Волині нині виходять газети, чи то у тому ж Купичеві, чи в Олиці, Воютині, чи в інших селах з багатим історичним минулим? Ні, дійсно, у тих чехів не гріх і сучасникам повчитися – Авт.). А з нинішніх мешканців села із чехів живе лише єдина людина – Марія Кафкова (Кафка)”.

Розповів нам Михайло Макарович і про те, що написав книгу з історії рідного села. В ній – не тільки розповідь, а й документи, понад 400 фото. Історія не тільки чехів, а й усього “вавілону”: тут жив і помер митрополит Київський Лев Кішка, у 1920-х роках сільським війтом був полковник Української Народної Республіки Калюжний.

Ми подякували пану Михайлові за теплу зустріч і рушили до Марії Кафки. Бабусі вже за 80 років, живе сама, але пам’ять має чудову і чеською мовою говорить не гірше за Вацлава Гавела. Стара хата, білі стіни, стос газет – серед них більшість чеських. Розповіла вона нам свою історію.

“Чехи приїхали до Купичева у 1872 році, купили у польського пана Олександра Загорського землі. Навколо – ліси, в них – дичина, сирість і холод. Викорчовували старі сосни і дуби, палили їх  і почали власне господарство. Завезли хміль, цукровий буряк, робили каву з жита, ще жито і медом обмазували... Бабця моя приїхала із першими колоністами, коли їй було дев’ять років. Моя мама і я народилися тут”.

Чоловік Марії виїхав у 1947 році, вона ж залишилася... Так сталося, що покохала іншого – українця, і стала жити у “країні, де навіть у повітрі немає жодної складової повітря батьківщини...” Тяжка доля, доля жінки. Виясняємо і про прізвище. “О, тепер це ціла проблема, єдна біда тільки на світ. В чоловіка було прізвище Кавка – через “в”, мені ж приписали “ф”. Тепер він помер, а спадщину із-за цієї літери отримати не можу. Намагалася виїхати до нього пізніше, отримала візу, та “совєти” не пустили.

Маю двох синів. Обидва стали лікарями, один працює у Турійську, інший, бідолашний, лежить нині паралізований у Колках... Живе у Чехії тепер онук, також лікар, пишуть мені про нього, що там його люблять і поважають. А він добрим хлопчиськом і тут був. Не курить, не п’є, любить роботу – а це саме головне. Приїжджають друзі із Чехії щороку, ниньки так багато їх було, що й у хату не вмістилися. Але живу якось сама, веду господарство: свині, гуси, ось тільки газ у грубці запалити не можу...”

Признаємося, ми, “городські”, цього зробити теж не змогли. Зачаровані Купичевим, його чудовими мешканцями, раптом осягнули – ні, ніщо не може зламати людину. Ні кордони, ні держава, ні зла доля. Живуть у Чехії волиняни, люблять наш край, а чи зможемо любити його і ми, незважаючи на всі негаразди сьогодення? Приклад такої любові показали нам Михайло Купчинський і Марія Кафка. Перший нагадав нам іншого українця, батька Лесі Українки Петра Косача, що на межі ХІХ-ХХ ст. опікувався волинськими чехами, поляками, євреями [2]... І як не візьми, чеська сторінка – особлива в українській історії, така ж невід’ємна, як історія політична чи військова. Україна і Чехія – сусіди, наші народи разом долали біди і святували перемоги, ми разом будуємо свої держави і нині.

_____________________________

[1] Надольська В.В.  Чеські навчальні заклади Волинської губернії у другій половині ХІХ ст. // Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині.- Т.24.- Житомир-Малин: Волинь, 2001.- С.30.

[2] Про опіку П.Косача над чехами див.: Крыжановский Е.  Чехи на Волыни.- СПб.: Синодальная типография, 1887.- С.145.