Маневиччина крізь віки.
Науково-краєзнавчий нарис. – Луцьк,2005. – С.286-290.
Олексій
Златогорський,
Григорій
Охріменко,
Василь
Охріменко,
Олександр
Пальоха,
Петро
Хомич
Лишнівська сільська Рада
Територія ради становить 6161 га. На південь від села Лишнівки бере свій
початок річка Гривка, яка є правою притокою річки Стохід. Довжина її 13 км, в
Маневицькому район – 6. При проведенні меліоративних робіт русло каналізовано,
відбулися зміни в плані річки. Вона є магістральним каналом Лишнівської
осушувальної системи. В природному стані Гривка протікала через озеро
Гривенське. В даний час русло змінило свій напрямок і протікає лівіше озера.
Озеро Грив енське одамбоване і в повінь з р.Гривки з допомогою насосної станції
наповнюється водою. Розташований орнітологічний заказник «Урочище Сузанка»
–місце мешкання глушця, занесеного до
Червоної книги України, і орнітологічний заказник «Вовча будка». Серед лісів і
голубих плес трьох озер Веприк, Гривенське, Біле знаходиться село Лишнівка, при
старому тракті з Рівного до Пінська, нині за три км від автодороги
Луцьк-Любешів. За 9 км в лісі, розташований меморіальний комплекс на місці
перебування партизанського з’єднання під командування Антона Петровича
Брянського.
З історії села Лишнівка.
ЛИШНЯ, ЛИШНІВКА, село, Луцький повіт, Городоцька волость, Маневицький
район. За географічним і економічним описом Волинської губернії у 1798 р.
Лишнівка розташовувалася на лівому березі річечки, на якій було два
борошномельних млини, кожний на один камінь. Млини діяли весною і восени. В
містечку була дерев’яна
церква Успіня Богородиці з бічними вівтарями Богоявлення Господнього і Покрови
Богородиці. Жителями містечка були євреї і селяни. Перші займалися дрібною
торгівлею і продажем напоїв. Селяни ж займалися традиційними для цього краю
ремеслами. В цей час в селі нараховувалося 78 дворів, а загальна кількість
населення складала 627 душ. Входила до приватної дачі №90, в якої було аж три
власники: підкоморій кн. Домінік Радзивілл і два місцеві римо-католицькі
костели: Чарторийський і Колківський. В кінці ХІХ ст. було там 160 домів і 1076
жителів, дерев’яна
Свято-Успенська церква з XVIIIст., початкова
школа, синагога, дім молитви, троє ремісників. За переписом 1911 р. вже було
1710 жителів, міщанська управа, 9 крамниць, горілчана крамниця, кооператив. На
01.01.2005 року нараховується 230 дворів, а населення – 531 житель. Діють школа
І-ІІ ступеня, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, бібліотека, відділення зв’язку,
сільське комунальне господарство Лишнівської сільської Ради, Лишнівське лісництво,
одна приватна пилорама, чотири приватні магазини, молитовний будинок християн
віри євангельської (ХВЄ), Свято-Успенський храм, побудований в 1863 році,
знятий з реєстрації в 1950 р., відновив діяльність в 1989 р. 28 серпня –
престольне свято.
В повоєнні роки (1947 р.) організовується колгосп «Червона зірка», а в 1950
р. – підсобне господарство лісгоспзагу, згодом відділок радгоспу «Городецький». З 1 квітня 1988
року в Маневицькому районі створено новий радгосп «Полісся», з центральною садибою
у селі Лишнівка. До його складу увійшли Лишнівська бригада радгоспу «Городецький»,
Новогрудська і Набрусківська бригада радгоспу «Троянівський». За кошти держави було
збудовано п’ять добротних
будинків, прокладено водогін за рахунок чорнобильських коштів.
У письмових джерелах Лишнівка як містечко згадується 1629 року, коли у Речі
Посполитій складався подимний реєстр – список всіх податкоплатників держави,
своєрідний перепис населення. Власниками містечка виступали володимирський
староста Габріель Стемповський та шляхтич Ян Непокойчиський. Населення
нараховувалося 450 чоловік.
Але на території Лишнівки знайдено матеріали від поселень і раніших часів, зокрема,
епохи бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.), досліджені Григорієм Охріменко.
Знайдені тут матеріали войовничих племен культури кулястих амфор, зброя яких
виготовлена з кременю, що походить з басейну Вісли. На території села також
виявлено уламки пізньотрипільського неорнаментованого посуду сірого кольору.
Проте найбільше привертає увагу науковців знахідка глиняної таблички у
Лишнівці, в якій одні дослідники здатні вбачати свідчення наявності писемності
у представників трипільської цивілізації, а інші – писемні пам’ятки Шумеру IV-го –
початку ІІІ-го тисячоліть до н.е. Юрій Шилов пропонує прочитання текстів, як
“надіслати (на допомогу)...5 запряжок волів з ралами (дата)”. Хоча, в
дійсності, знаки на табличці нагадують первісні клинописні символи у Шумері IV
тисячоліття до н.е. Де і коли була виготовлена табличка, і як вона потрапила у
Лишнівку – залишається поки що відкритим питанням. Можна лише припустити, що на
протязі тисячоліть вона відігравала роль священної реліквії, яка передавалася
із покоління в покоління.
З ХVII до 1840 року Лишнівка згадується у
джерелах як містечко, що входило до складу Луцького повіту, і називалося
Лишня. До 1810 р. містечко належало волинським магнатам Радзивіллам. Під
час французько-російського протистояння початку ХІХ ст. останній представник
цієї відомої родини, князь Радзивілл, перейшов на бік Наполеона І, за що був
позбавлений Олександром І права на свої володіння у Російській імперії. Частину
маєтків Д.Радзівілла з резиденцією у Олиці отримав Антонін Радзивілл – побічний
родич опального князя, придворний музикант Пруського двору. Але Лишнівка була
продана князем Домініком ще раніше, у 1810 році, польським шляхтичам
Закашевським. Останні намагалися перевести міщан на права звичайних селян.
У Державному історичному архіві Російської Федерації (м.Москва), у фонді
Комітета міністрів зберігається судовий документ про відмову міщан Троянівки та
Лишнівки Луцького повіту Волинської губернії з 1811 р. визнавати себе
кріпаками-селянами поміщиці Закашевської та покарання організаторів. У
документі мовиться: “Считая
для себя обременительным инвентарное положение 1808 г., переданное Закашевской
от прежнего владельца, они отказались от исполнения оного и, питая издавна мысль
о мнином мещанском своем состоянии, начали иск о свободе. Сей иск решением
Луцкого уездного суда и Волынской гражданской палаты признан неосновательным, и
крестьянам поставлено в обязанность отбывать повинности… Однако ж они сего не
исполнили… Правительствующий Сенат в 1829 г. признал также искательства
крестьян Закашевской не заслуживающими уважения и вместе с тем утвердил
помянутый инвентарь 1808 г. Несмотря на это, крестьяне остались упорными в
своем неповиновении и особенно в исполнении повинностей, определенных
инвентарем… Почти все распоряжения по имению были производимы посредством
местной полиции и воинской команды, введенной в оное [містечко. – Авт.] по распоряжению волынского
губернского начальства в виде экзекуции. Но когда и эти меры остались без
успеха, то главные и особенно упорные в неповиновении были преданы на месте
военному суду, по приговору коего, 30 апреля 1838 г. …, трое из них наказаны
чрез палача плетьми по 50 ударов каждый и сосланы в Сибирь на поселение, а
четверо прогнаны сквозь строй чрез 500 человек один раз и оставлены на месте
жительства… Этот пример также не образумил крестьян”. Подальші
репресії заторкнули через рік 13 мешканців Лишнівки: Максима Вацика, Лева
Фурсюка, Юхима Кушнерука, Єрмолая Турика, Якова Вавринюка, Максима Кушнерюка,
Гаврила Макарчика, Фому Чайку, Івана Турика, Осипа Павлика, Герасима Чайку,
Данила Омельчука та Євтихія Чайку. Підтримував міщан і православний священик
місцевої церкви Ігнаткевич. Заарештовані поліцією міщани були звільнені
мешканцями Лишнівки та Троянівки. Але, знову впіймані. Всі вони були покарані
як шпіцрутенами, так і відправленням на поселення у Сибір. Ігнаткевич же був
переведений у іншу місцевість. Лишнівка
з того часу в документах уже згадується як село. У 1870 році у ньому мешкало
353 жителі, серед них – 28 євреїв. Діяли у Лишнівці православна церква,
євангелістична церква, єврейська синагога.
В селі у той час було лише три ремісника, хоча деякі вироби виготовляли у
домашніх умовах. Так, у Маневицькому краєзнавчому музеї зберігається нині
дорожній кошик для харчових продуктів сплетений із коріння сосни та
буденна чоловіча сорочка із Лишнівки.
