Сім'я і дім. Луцьк. №20 (439) 19 травня 2005 р.

Олексій Златогорський

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ВІДЬМИ, ПОЛІСЬКІ ЕММАНУЕЛІ ТА ВОВКОСОБАКИ ЧАТУЮТЬ САРКОФАГ ЛЮДСЬКОГО НЕХЛЮЙСТВА

Скажу відверто: є щось таке авантюрно-захопливе в тому, аби лізти туди, куди жодна нормальна людина і носа не посуне, відчувати себе сталкером Стругацьких. Зате віддячується це цілковитою перенасиченістю вражень, поділитися якими з іншими набагато важче, ніж вигадати неіснуючу історію. Поїздка у зону відчуження - саме той випадок...

ПО РАРИТЕТИ - НА ГОРИЩЕ

Уже впродовж десяти років відбуваються історико-етнографічні експедиції до Чорнобильської зони відчуження, які проводить Центр захисту культурної спадщини при Міністерстві надзвичайних ситуацій України. Участь у них беруть науковці з Києва, Львова, Рівного. З лучан свого часу там побували наші відомі науковці Наталія Пушкар та Олена Огнєва. Етнографи збирають у покинутих домівках залишені господарями побутові речі, які викинути шкода, а везти не випадає. Це сорочки, рушники (переважно порвані-пошматовані), рубелі, гребені, кросна, горщики. Вражає, що більшість хатнього начиння потрощено, понівечено - нині вже не встановиш, які вандали це зробили і навіщо. А ось на горища не докумекали заглянути, тому найцінніші експонати знаходили саме там.
Речі описують, проводять їх дезактивацію у спеціальних камерах і відправляють у сховище, яке розмістили в старому кінотеатрі міста Чорнобиля. Попервах хотіли обладнати під сховище універсам, який, за іронією долі, називався... “Сталкер”. Однак після того, як він двічі займався, від ідеї відмовилися. Але найбільший дарунок для пошукачів цих поліських скарбів - записана від старожилів пісня. Знахідки вражаючі, і пишаються ними, напевно, найбільше засновники експедицій - поетеса Ліна Костенко і етнограф Ростислав Омеляшко.

ЯСЕН-БАСКЕТБОЛІСТ
Наприкінці листопада, під час Помаранчевої революції, приєднався до експедиції і я. Отримав перепустку, камуфляж і почав “настроювати свою клавіатуру”. Найперше і найбільше, що вражає у Чорнобильській зоні - це природа, а точніше - прагнення всього до життя. Більшість сільських доріг виринули ніби з роману-фентезі, в якому герой, не слухаючи голосу розуму, зупиняє свій вибір на подібних забутих, зарослих манівцях, а закінчується все смертельним двобоєм із тролями чи привидами... Останніх, щоправда, не було, але якось у селі Іллінці потрапили до хати справжнісінької сільські відьми, про що свідчили розкидані усюди трави, зілля, аркуші з замовляннями (в одному мати відвертає сина від “поганої” Оленки) і найголовніше - дірка у стрісі. Чи не через неї вилітала на вінику відьма на нічні полювання?

Природа у зоні, ніби насміхаючись над усім попереднім досягненням людства, розкидає свої руки повсюдно: краєвиди із хащами, розваленими хатами й особливо з закопаними у землю селами нагадують за літописами та історичними романами Білика спустошене татарами Поділля кінця XVII століття. Острівками, на зло людському генію, розрослися дерева на місці колишніх домівок, вулиць, стадіонів. Ніби насміхаючись, простягає ясен свій стовбур крізь баскетбольне кільце.

“ЗАКОЛОТЬ НЕ ЗАКОЛОЛИ, АЛЕ НАКОСТИЛЯЛИ...”

Вулицям дійсно бігають дикі кабани, лосі, зайці, рідше - вовки. Розповідають, що найстрашнішими були здичавілі собаки, яких покинули господарі під час евакуації. Вони не боялися людей, а ненавиділи їх зі всією звірячою злістю. Їх поступово винищили. Мешканець одного з сіл розповів нам, як нещодавно до його клітки-пастки потрапив дикий кабан і він заколов його пешнею.

Одного разу наші хлопці, обходячи хати, почули в одній похропування і, заставивши вхід, кулею вилетіли на вулицю. Дика тварина насправді виявилася свійською, і добре, що юні етнографи її не прирізали. Інакше господиня поповнила б тоді наші фольклорні записи народними прокльонами.

Із села в село ми проїжджали центральними вулицями, звичайно, названими за традицією іменем Леніна. Сама Чорнобильська станція носить ім’я вождя світового пролетаріату. І те, що ми бачимо у зоні відчуження, - беззаперечно наслідок “щасливого” будівництва комунізму, своєрідний заповідник імені Леніна... Вибух на станції так і не пояснили, оцінивши катастрофу як випадковість. А випадковість, за класиком марксизму, - це неусвідомлена необхідність.

ДИТСАДОК З... ОДНІЄЇ ДИТИНИ

Люди, які нині живуть у Чорнобильській зоні, називають себе новоселами. Хоча насправді вони віддавна живуть на цій землі й не хочуть її покидати. Тут, у Чорнобилі, розумієш, що жодна людина не в змозі жити без коренів - коренів у маленькій оазі серед пустелі, у червоній глиняній землі, на гірських схилах, на кам’яному березі, серед радіації. У чорнозем, болото, пісок, камінь, асфальт кожна людина глибоко пускає корені для того, щоб називати це місце своїм ДОМОМ.

У новоселів дім відібрали. Вони лісовими стежками поверталися назад. Розповідають, що на початку 1990-х років влада намагалася покінчити з поселенцями назавжди. Використали у цій справі міліційні загони. Озброєні хлопці у формі підпалювали домівки, викурюючи з них людей. У відповідь тубільці озброювалися самі й відстоювали рідний дім.
Розповідають не менш вражаючу історію про дівчинку, яка народилася у Чорнобилі. Наші кучми на весь світ трубили про те, що у зоні відчуження не може бути життя, але природа взяла своє. Народила жінка, яка працювала на вахті. Дитину викрала та сама міліція - слуги народу відвезли немовля у лікарню сусіднього райцентру Іванків. Дівчинці мали дати “ліки” до очей, щоб зробилися більма і блюдолизи знайшли “підтвердження” впливу радіації. Але щось зупинило людей у білих халатах, і тепер мала Марійка - єдина дитина у всій тридцятикілометровій зоні відчуження.

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РОБІНЗОН

У селі Ново-Шепеличі проживає разом із дружиною ще одна легенда Чорнобильщини - 74-річний дід Сава Гаврилович Ображей. Більше мешканців у цьому найзабруднішому селі округи немає. Свого часу він чотири рази повертався до рідного обійстя, ховався у льосі, коли пролітав гелікоптер. Нині цей поліський Робінзон має п’ять хат: в одній живе, в другій тримає корову, в третій - свиней і так далі. Вирощує картоплю, ловить рибу. Але справжнім делікатесом вважає їжаків. “Вони бувають двох сортів, - каже дід Сава, - дуже смачні їжаки із свинячим рилом і так собі - зі щурячим”. Неподалік від господарства протікає річка Прип’ять, тому Сава Гаврилович завжди має рибу до столу. Тривалий час тримав у річці на прив’язі, як собаку, величезного сома, якого подарував заїжджому генералові. А ще вміє майструвати - робити все, либонь, доводиться своїми руками.
Взагалі новосели стараються триматися разом. Сусіди товаришують, жінки ідуть до чоловіків. Лише у Теремцях живе один дід Максим, і місцеві його вулицю називають Максимовою. “Були дєди колись у нас, хлопці, - розводять руками бабці, - а тепер...” І весело дивляться на нас, частують, бо зажди раді гостям і увазі.

ПОЛІСЬКА ЕММАНУЕЛЬ

Досить важко пояснити мешканцям, чим ми займаємося і доцільність нашої праці. Часом ніяковієш і сам, заходячи у спорожнілу хату й нишпорячи у ній як злодій. Навіть слово придумали для себе - “бомбити”, а не оглядати обійстя. На всіх оглянутих хатах ставимо специфічний знак-руну: трикутник у колі, знак МНСу. Новосели, звичайно, не дуже полюбляють нас за це, але коли бачать наші “здобутки” - заспокоюються. Якщо була можливість, ми забирали з домівок фото, листівки, документи господарів, щоб потім відтворити справжню історію трагедії Чорнобиля. У Ново-Шепеличах в одній із хат знайшли зошити 15-річної дівчинки з еротичними оповіданнями. Така собі поліська Еммануель! Але це теж дуже важливий штрих до історії Чорнобиля, як і повсюдні написи “Ми повернемося!”. Проблема катастрофи все ще висить над нами, адже із злісного четвертого реактора відкачали лише 5 відсотків ядерного палива. Саркофаг над ним дає тріщини. Монстр, що поруч із нами, примушує задуматися, бо ця проблема від нас нікуди, як з’ясувалося, не пішла.

ЗОНИ В ЗОНІ

Серед знахідок експедиції є гребінь із написом, спеціально залишеним для нас: “Хто писав, не знаю, а я, дурак, читаю”. Люди на Чорнобильщині жили, сміялися, розв’язували свої щоденні проблеми. У новоселів їх, звичайно, побільшало. Окрім господарки, це і стосунки з владою, міліцією та прийшлими у їхні краї мародерами, що полюють за металом. Останні з’являються у селі щороку. Добре, кажуть тубільці, що хоч ті самі - всю тридцятикілометрову зону бомжі поділили між собою. Чужинців проганяють або й убивають. Бомжі тут теж мають свої домівки, своєрідні бази. “Готелі “Каліфорнія” - так ми їх охрестили.

Але живе серед новоселів віра в те, що все буде краще. В одному з сіл колишній гончар знову запустив своє коло і випалює нові горщики. Повертаються знову і знову до своїх домівок люди, молодші від теперішніх новоселів. “Де пам’ять є - там слів не треба” - ще одна мудрість із написів на експонатах.

Фото 1. С.Г.Ображей.

Фото 2. Під час експедиції.