Сім’я і дім. – 2003. – 29 травня

Олексій Златогорський

Павло Рудецький

Жінка, якій підкорився нежіночий Схід

Розповідати про близьку тобі людину завжди дуже важко. Тим більше, якщо знаєш її не так давно. Олена Дмитрівна Огнєва, великий знавець місцевої старовини, дослідник історії культури Тібету, знана не тільки в Україні, а й далеко за її межами - у Росії, Білорусі, Польщі, Болгарії, Швейцарії, США, Монголії, Китаї... Скільки мов знає Огнєва не відає ніхто, скільки тем нею досліджено, зроблено наукових відкриттів - не пам'ятає, напевно, і сама Олена Дмитрівна. Поза тим вона дуже приємна людина, теплий співрозмовник, високо інтелігентна жінка.

Народилася Олена Огнєва 24 липня 1944 року у сім'ї офіцера, учасника бойових дій періоду Вітчизняної війни. Мати  працювала бібліотекарем. Життя військової сім'ї за радянських часів, як відомо - це постійні переїзди, зміни місця проживання. Можливо і відтоді у Олени Дмитрівни з'явилася така жага до мандрів. Не сидиться їй на місці і нині. І таку "поведінку" вона пояснює слідуючими словами: "Живучи тривало на одному місці і в одній "команді", я відчуваю, що на деякий час досить, що необхідно прийняти душ від інших горизонтів і облич... і з тим разом увійти в себе, як би це не здавалося дивним... Є люди, що надають перевагу внутрішньому від'їзду: хто за допомогою фантазії і відчуження від оточуючого - для цього необхідно щось особливе, близке до геніальності чи божевілля. Хтось це робить за допомогою наркотиків чи алкоголя. Українці і росіяни входять у запой на тиждень-другий, потім повертаються додому і до справ. Я надаю перевагу пересуванню всього тіла пересуванню мозка і вигляд з вікна потяга для мене цінніше схмелілих фантазій".

Дитячі роки Огнєвої пройшли у сонячній Абхазії. Тут уперше відбулася її зустріч зі Сходом, зв'язок з яким не переривається протягом усього її життя. Залишилися у Абхазії родичі, які важко пережили нещодавну війну.

Остаточно осіла родина Огнєвих на Волині, у Луцьку. Батько, після відставки із збройних сил влаштувався на цегельний завод, пропрацювавши там все життя. Мати ж працювала у Ківерцівському училищі.

Тоді у 1950-60-ті роки, як не дивно, у Луцьку існувала балетна школа при міському Будинку культури. Юна Олена не тільки навчалася в ній, а й виступала на сцені. Тому й досі найкраще за всіх істориків музики може розповісти про нюанси балетного дійства, і показати недовірливим власні фотокартки, вирізки з газет і, навіть, іспанського журналу.

Але поступила вона не в театральний, а у Ленінградський університет на факультет сходознавства, блискуче здавши вступні іспити і пройшовши на подив викладачів (дівчинка із провінційного містечка!!!) конкурс. Вчителями Олени Дмитрівни були визначні педагоги-історики: Піотровський, Токарєв, Бонгард-Левін.

Батьки завжди підтримували Олену і морально і матеріально. Пробачали, навіть "хуліганські" витівки: одного разу вона дуже захотіла скупатися у морі, та вільного часу мала лише на день. Сіла на автобус до Львова, звідти - літаком до Алушти, а на вечір поверталася до Луцька. Пробачали, бо бачили в своїй дитині не тільки єдину і любу доню, а й людину інтелектуальної праці, здатної працювати, за виміром Пушкіна, "жаркой головой".

Після закінчення університету Огнєва відбула практику у Монголії. Вступила до аспірантури і з успіхом захистила кандидатську з тибетської філології. Для цього їй необхідно було знати не тільки тибетську мову, а й китайську, санскрит, відповідно - і цілу низку важкодоступних і маловідомих історичних джерел. Власне, у кандидатській аспірант Огнєва на прикладі одного тибетського тексту, характеристиці його окремих розділів, дослідила з яких інших текстів автор "списав" свій твір.

Треба чесно признатися, що у цей час Олену Дмитрівну цікавив не тільки Тибет, а й давнє захоплення - класична музика і балет. Одному із своїх колег, досліднику таїландсько-російських відносин, вона лише на прикладах спільних музичних фестивалів та імпрез цих двох народів допомогла створити монографію. Власне, десь у той час, 1970-ті роки, у творчій лабораторії Огнєвої з'являється нова тема: Ігор Стравінський.

Ми не раз запитували Олену Дмитрівну: чому саме він, а не хтось інший? (Відверто кажучи, для нас музика Стравінського незрозуміла і понині). Відповідь була: тому, що росіянин, як я; тому, що любив Пушкіна, як я; тому, що пов'язав частину свого життя з Волинню...

І повертається на Волинь, напевно, Огнєва не випадково. З середини 1980-х років важко знайти яку-небудь з волинських газет без цікавих краєзнавчих статей Олени Дмитрівни: про Стравінського і його родину, Лесю Українку і Схід, перекладача творів Лесі на китайську Ге Баоцюаня  (з ним, навіть, листується), Агатангела Кримського, війну 1812 року, стародруки. Інша, не тибетська, тематика досліджень не завадила Огнєвій почуватися фахівцем з різних галузей історичної науки.

Завдяки пошукам і роботі Олени Дмитрівни в Устилузі, де часто перебував Стравінський, створили Музей композитора, було знято про нього фільм, написано книгу. І тому недарма присвоїли їй звання заслуженого робітника культури. Доречі, і для Володимир-Волинського музею і для Музею Волинської ікони Огнєва також приклала свої творчі сили.

Кінець 1990-х років приніс Олені Дмитрівні і радощі (одна з них - поїздка в Америку) і тяжке горе: втратила найближчих людей - батьків. Людей, які все своє життя оберігали її від прикрощів, заздрості чужих, які зберігали домашнє вогнище.

Олена Дмитрівна, не дивлячись на свій інтелектуальний спосіб життя, дуже вправна господаркаю Страви, приготовлені нею, викликають захоплення не лише найперебірливіших гурманів, а й простих смертних. Проте на похвали несправедливо зізнається, що всі рецепти взяті нею із журналів та газет.

Працює Огнєва і досі, нажаль, не на постійній роботі. Пише статті, дослідження на замовлення академічних структур багатьої країн світу. ЇЇ творчого запалу вистачило б і на десятьох. Тому ми просимо вибачення у Олени Дмитрівни, що розкриваємо її маленькі таємниці, про які, можливо, хотіла би розповісти сама.

Зокрема, і про свій життєвий вибір, Огнєва могла б сказати словами улюбленого поета:

                            О чем жалеть? Когда б ты знала,

                            Когда бы ты воображала

                            Неволю душных городов!

                            Там люди, в кучах за оградой,

                            Не дышат утренней прохладой,

                            Ни вешним запахом лугов;

                            Любви стыдятся, мысли гонят,

                            Торгуют волею своей,

                            Главы пред идолами клонят

                            И просят денег да цепей.

Так, вона, як не дивно у наш час, намагається залишатися вільною. Не залежити, навіть, від грошей. Минуле для неї - це не лист для коректури, а швидше ... лезо гільйотини. Після його падіння багато чого не зрощується і не все можливо виправити. Воно залишається, ніби вилите у металі, з деталями, фрагментами, незмінне, темне як бронза.

"А у тексті,- вчить Олена Дмитрівна,- головне знати, коли необхідно завершити розповідь і поставити крапку. Можна поставити і три..."