Ми зупинилися на узбіччі дороги. Вийшли перекурити. А цей дивний
дядько з пейсиком на голові підійшов до берези й обняв її. “Нормальний мужик, -
авторитетно заявив Петро Хомич, директор Маневицького музею, - обняв не дуба
якогось, а березу...”. Майже так розпочалося моє знайомство з унікальною
людиною Волинського краю, археологом за професією і покликанням Григорієм
Охріменком.
І. Отаман від археології
Григорій Васильович має давнє
козацьке прізвище. Народився він 26
квітня 1950 року в місті Прилуки на Чернігівщині. Та, напевно, недарма потрапив
на Волинь. Один із його можливих далеких предків - козацький отаман Охріменко -
побував у Луцьку ще далекого 1750-го.
Скіфські кургани і давні знахідки на Півночі України зародили у серці юнака
любов до археології. А вступив він на історичний факультет Луцького
педагогічного інституту. З 1972 року і донині викладає історію у
Майдано-Липненській школі Маневицького району. Ось так один з провідних
археологів України, кандидат історичних наук не цурається праці сільського
вчителя у поліській глибинці, хоча працював і в університеті, й у
Полісько-Волинському народознавчому центрі. А у Волинському краєзнавчому музеї
він і досі один із найпомітніших науковців.
Фраза, якої він старанно уникає,
- БУТИ ЯК УСІ, породжує у свідомості низку жалюгідних картин: щоденне пиво з
таранькою, небрите, “стомлене нарзаном” обличчя у дзеркалі щоранку чи тривалі
години (роки!) сидіння перед безладно блимаючою у телевізорі рекламою. Проти всього цього він з усмішкою (ой не одна дівчина
за ці роки розтанула від неї, як масло на теплій сковорідці!) вирушає з
рюкзаком на плечах в археологічну розвідку, на обстеження пам’ятки чи в
експедицію.
“Подивіться, - скаже він вам, тримаючи у руках звичайний фрагмент керамічного
горщика, - на цей витвір людського мистецтва. Яка техніка, який декор! На
вологих стінках - ворожба чиїхось долонь. Старожитньому майстру гончарний круг
ще й не снився - посуд він виліпив руками. Гляньте, які ж він мав золоті руки!”
Діти захоплено слухають Охріменка і вірять йому. А він називає їх своїми
вірними “кандидатами наук”...
ІІ. Камінці на вагу золота
Зазвичай під час розкопок
підходять й старші люди. “Золото шукаєте?” - сміються. “Так, золото”, -
запевняє Охріменко і задоволено показує “камінці” - нечисленні, але такі
важливі для науки знахідки із кременя. Скребачки,
скобелі, різці, проколки, свердла, вістря списів і стріл, ножі - золота нива
волинської археології, яка викликає інтерес науковців всього світу. Адже за
ними - відкриття та реконструкція не лише матеріальної культури давнього
населення, а й його світогляду.
До певної міри і Григорій Васильович у це вірить, робота археологів є подібною
до слідчої, коли за малопомітними відбитками відтворюється розвиток подій. За
усім цим - бажання заглянути за обрій нових знань. А істина - як далекий
краєвид на горизонті... І все нові знання доводять нескінченість невідомості.
Пізнаючи діяння предків, мимоволі пізнаєш себе: менталітет, прояви духу, риси
характеру. Все це зберігається в генах поколінь. Проте
останнім часом наша українська наука стала своєрідним експериментальним полем
для відвертого фантазування. Для Григорія Охріменка й досі не зрозуміло, чому
ми повинні вважати себе нащадками трипільців? Вони за антропологічними рисами
радше були предками чорнявих аксакалів-кавказців. Так, трипільська культура -
непересічне явище в історії України і Європи. І трипільці, беззаперечно,
залишили якийсь слід у наших генах, але, окрім них, були ще десятки інших
давніх культур!
ІІІ. І медок, і холодок
Любить Охріменко пожартувати. Щодо питання
демографічного вибуху за часів енеоліту, то він просить своїх колег звернути
увагу на незручну конструкцію відомих трипільських жител у два поверхи. “Юнаки
забиралися на другий поверх. Влаштовували танці. Підлога провалювалася, а внизу
ж були дівчата...”
Жарти жартами, але, незважаючи на нові відкриття в
археології, багато питань та проблем залишається за лаштунками невідомості.
Байдужість пересічної людини, неувага з боку відповідальних владних структур
призводять до нищення багатьох пам’яток нашої історії, а отже, і можливості
відтворення минулого. Залишки десятків стоянок давніх мисливців розкидані у
долинах річок та озер по всій Волині. На багатьох з них побував й Охріменко. А
торік, відвідавши лише деякі з них, побачив порожні місця. Технократична рука
сучасної людини дісталася і до них: на багатьох пам’ятках влаштовано або піщані
кар’єри, або прокладено дороги. “Безцінні кванти інформації, - каже Охріменко,
- з яких складається захоплива картина минулого, навіки зникли з лиця землі. І
той, хто постійно заявляє, що все це непотріб, “цяцьки”, дитячі забавки,
зазвичай має замість голови лише бляшанку”. Григорій
Васильович вважає, що таке становище є наслідком прогалин у вихованні,
починаючи з школи, ба навіть дитячого садка. Радить всім (і полюбляє сам) їсти
мед, часник, пити чисту воду з криниці. Вкрай негативно сприймає алкогольні
напої і тютюнові вироби та їх доступність для молодого покоління. “Ми губимо
наші душі, наше майбутнє, - заявляє цей дослідник віртуальної невідомості”.
Можливо, вже й час прислухатися.
