Минуле Луцька, коли у нього зазирнути під кутом людської долі, багате на диваків і цікаві перекази, легенди, анекдоти і пародії про них. Так і з гусарами – військовими легкої кавалерії, окрасою російського імперського війська, героями романів, кіно, пісень і анекдотів.
Як відомо, гусари вирізнялися красою (і не тільки мундира), наївною простакуватістю і чудовим співом, грою в карти і невтримним пияцтвом, шаленою пристрастю до представниць слабкої статі. Для останніх (за таємними циркулярами) вони використовували два визначення: «блондинка» і «брюнетка». Цілу катавасію у гусарській філософії і поняттях поняттях здійснила панянка Надія Дурова – офіцер Маріупольського гусарського полку. Ця феміністка початку ХІХ століття, перша жінка-офіцер Росії побувала і в Луцьку.
Маріупольський гусарський полк був одним із найкращих у російській армії й перебував на Волині у складі дивізії під командуванням графа Аркадія Суворова. За особистим наказом імператора Олександра І Надія Дурова під ім'ям корнета Олександра Александрова прибула до Луцька у 1808 році. У своїх споминах вона писала: "Приїхавши у це місто, я зупинилася за звичаєм усіх приїжджих у корчмі, вдягнулася у форму і з'явилася до батальйонного начальника майора Димчевича". Останній направив "корнета Александрова" у 4-й ескадрон, що квартирував у Рожищах.
На Волині Дурова прослужила три роки, безліч разів відвідувала і Луцьк, проте її таємницю не було розкрито. Потім вона перевелася в Литовський уланський полк, у складі якого брала участь у Бородинській битві 1812 року, була поранена. У 1816 році Надія за бажанням батька вийшла у відставку. Її існування сучасники вважали міфом, поки в 1836 році не вийшли "Записки кавалерист-дівиці". А всі ми могли бачити дівчину-гусара у відомій кінострічці Ельдара Рязанова "Гусарська балада". Прототипом "кіношної" Шурочки Азарової була саме Надія Дурова.
***
За ініціативою Олександра ІІІ, найбільшого, звісно, не за своїми вчинками, а за антропометричними даними російського імператора, гусарські полки було ліквідовано та перейменовано у драгунські, відповідно було змінено й форму. Але його син, Микола ІІ, любитель краси у військовій справі, після російсько-японської війни відроджує гусарські формування. Майже через тридцять років повертається і форма гусар з її еполетами і шнурами, галунам і лампасами, шпорами і пір’ям на ківерах. Це було справжнім театральним задоволенням – побачити живого гусара на початку ХХ ст. Своєрідний маскарад по-російські захопив і Луцьк: там квартирував 11-й гусарський Ізюмський полк.
Початок свого полку ізюмці вели від 7 липня 1651 року. Тоді вони були ще слобідськими козаками, а гусарами стали у 1765 році. Ізюмський полк брав участь і мав відзнаки за кампанію 1807 року проти французів, Вітчизняну війну 1812 року, за війну з Туреччиною у 1877-1878 роках. Офіційно він вважався полком його королівської високості Генріха Пруського і на чолі його стояв «чисто рускій німець» Мірбах. Ізюмці входили до складу Луцького Хрестовоздвиженського братства, зокрема його членами були полковник Стародубцев і священник полку Петро Холщевников.
***
Власних приміщень в Луцьку для штабу та допоміжних служб полк не мав, тому міські власті, згідно із земським статусом, постійно орендували для нього будинки у жителів. Приміром, у 1910 році ізюмці квартирували в луцького купця 2-ї гільдії Шльоми Гуна. Гун був євреєм, як і більшість населення тогочасного Луцька, і між ним та гусарами зав'язалася справжня паперова війна. Купець два роки поспіль вимагав належних йому коштів за приміщення, гусари видавали йому замість грошей розписки. Було й гірше: Гун, добра людина, за гроші, олевхашолем (мир праху його), постачав військовим дрова на опалювання. Останні, хлейбн (щоб я так жив), витрачали їх на заварювання чаю, а Гуну погрожували не дати навіть розписки про це. Розпалений і ображений купець бив шибки у власних приміщеннях, посилав скарги на гусар губернатору, але гоїми (тобто не євреї) спокійно пили чай і далі. Євреїв православне населення імперії чомусь не жалувало: їх не любили за гроші, за форму носів, плодючість жінок, пейси чоловіків, Талмуд і розп’яття Христа… А попити чай «на халяву» гусарам не дали їхні шефи та побратими – у 1914 році розпочалася війна з Німеччиною.
***
Ще одна балада про гусарів пов’язана також з долею жінки. У 1886 році у Луцьку, в сім'ї статського радника (цивільного генерала) Івана Десницького народилася дочка Катерина. Навчаючись у Петербурзі, якраз напередодні війни з Японією, вона познайомилась з лейб-гусаром, другим сином короля Сіаму (Таїланду) Чакрабоном. У 1906 році вони одружилися. Луцька дівчина стала подругою життя незвичайного гусара й одночасно сіамською принцесою, отримавши ім'я – На Пітсанулок.
Тривалий час сім'я принца не визнавала його вибору, але про Катериною піклувалася царська родина Романових. У 1911 році Чакрабон отримав звання полковника гусарського полку і орден Андрія Первозванного. А невдовзі став військовим міністром і спадкоємцем сіамського престолу. У той період в Сіамі під впливом Китайської революції поширився рух за конституційну монархію. Чакрабон був разом із заколотниками, але за декілька днів до перевороту видав своїх співучасників брату-королю. У 1920 році Чакрабон помер, Катерина подалася у Китай, а закінчила свій життєвий путь 1960 року в Парижі.
Ось так дивно і цікаво пов'язана доля гусар з історією нашого міста, збереглася і могила Івана Десницького в Луцьку (на погості Свято-Троїцького собору). Королівська гвардія Таїланду досі одягнена в мундири російських гусар. Можемо порадити міській владі встановити в Луцьку пам’ятник "зятю міста" Чакрабону і побрататися з Бангкоком. Це можна сприймати серйозно чи жартома. Принаймні туристам буде цікаво.
