Сучасні села Боратин, Голишів, Рованці та Новостав Луцького району в наш час адміністративно об'єднані Боратинською сільською радою. Ці населені пункти дуже близькі до Луцька – міського поселення з майже тисячолітньою історією, що саме по собі накладає відбиток на власну історію цих сіл. Наприклад, село, Рованці, про існування якого є опосередковане свідчення з XII століття, входило до міської округи – так званої «Луцької волості», сформованої ще раніше. Власне усі вищезгадані села, що розташовані в басейні притоки Стиру – Чорногузки, входили в давньоруський час до луцької округи і складали єдиний соціальний організм. Про перших поселенців у цих краях свідчать знахідки археології. Наприклад, давні поселення на місці сучасного Боратина були знайдені в результаті масштабних археологічних розкопок поблизу цього села у 1981-1982 роках, якими, в тому числі, досліджено приміський посад Х-ХІ століть. Ще в передкнязівські часи доводить археологія і про початок заселення Голишева. Безсумнівно, що історія Новоставу також давня. Цей історичний нарис має за мету висвітлити документальну історію чотирьох сіл, у кожного з яких свій оригінальний давній і модерний літопис, а об'єднання в одну адміністративну одиницю яких сталося лишень у XX столітті. Матеріли дослідження спираються на публіковані й рукописні джерела, історичну літературу.
РОВАНЦІ
За однією із версій назва цього села походить від назви його жителів за місцем проживання, з відміткою особливостей місцевості. Археологи стверджують, що територія цього поселення, як і інших наближених до Луцька зі сходу, була поділена каналами-ровами, пересуватися якими можна було за допомогою човнів. Це дало привід назвати середньовічним сучасникам село Рованцями, а нашим сучасникам шукати в цьому порівняння із Венецією. Перший документ в якому згадуються Рованці відноситься до середини XV століття. У ньому Великий литовський князь Свидригайло підтвердив Луцькому Пречистенському монастирю давніші земельні дарування цій обителі, тобто ще з XII століття. Зокрема, в документі названі такі поселення: «z sielcem Rowaryce za [...] Styrem, z grunty nf Hnidawie y na Palorice». Зрозуміло, що йдеться про найближчі поселення до Луцька Рованці й Гнідаву в басейні річки Полонки (сьогодні - Чорногузка). Цей документальний факт підтверджується подальшим перебуванням села у володінні луцької кафедри. Наприклад, після смерті Луцького єпископа Кирила Терлецького, відомого ще як ініціатора уніатської церкви, королівський коморник Лукаш Ісайковський склав 1607 року інвентар всіх належних луцькій кафедрі маєтків для передачі новому єпископу – Євстахію (Євгенію) Єло-Малинському. Серед інших маєтків згадується «Imienie nazwane Rowance z ludzmi, iako sie zdawna w sobi ma». У 1629 р. частина Рованців, а точніше 3 дими, належали луцькій кафедральній Іоана-Богословській церкві. У названих 3-х рованецьких оселях-дворах могло проживати від 18 до 33 мешканців*. Чи були Рованці в цей час більшими за чисельністю і на скільки нам невідомо. Після приєднання українських земель до Російської імперії у 1798 році господарем Рованців все ще є луцька кафедра, на цей час греко-католицька (уніатська). У селі було 22 двори, в яких жило 142 мешканців: 68 осіб чоловічої статі і 74 жіночої. Двоє із загального числа мешканців належали до шляхетського звання, восьмеро були міщанами, вільних осіб – тринадцять. Селяни Рованець – 124 особи – належали духовному відомству. Описуючи географічне положення і економічні статки населених пунктів Луцького повіту державний землемір зазначив, що ґрунт у Рованцях чорноземний, врожаї перевищували посіви вчетверо, однак за умови примінення перегною. Сіяли на полях Рованців жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, просо, горох і коноплю. Трав'яні покоси були посередніми. Ліс у маєтку відсутній. Як у більшості волинських поселень, рованецькі селяни «упражнялись в хлебопашестве», працювали на духовенство по 3 дні на тиждень, решту – на себе. Утримували рогату худобу, овець, коней і дворову птицю, але, за висновком автора опису, у малій кількості. Оренди в рік з Рованець виходило 50 рублів.
НОВОСТАВ
Історія цього села тісно пов'язана з іншим релігійним осередком Луцька – кляштором і костелом ордену домініканців. У червні 1390 року польський король і Великий князь Литовський Владислав-Ягайло заклав у Луцьку домініканський костел Найяснішої Панни (Діви Марії) і упривілеював ченців-домініканців селом Городницею з лісами і пасовищами. Через три роки, 6 лютого 1393 р., новий володар Луцька Литовський князь Вітовт обдарував домініканський костел поселенням Новостав (dicta vulgaliter Nowostaw), а також млином і ставом поблизу. Пізніше село називалося іще Новим Ставом. Домініканський орден як в Литві, так і в Польщі, від самого свого заснувався, займався активним місіонерством і тому досить скоро його завданням стало поширення мережі книгописання, а згодом і друкарських центрів. Такі цілі потребували значної кількості паперу. Від кінця XV ст. і, особливо масово у XVI ст., на українських землях з'являються папірні. Трудомісткий паперовий промисел вимагав застосування доступної водяної енергії, чому ще в ХШ ст. сприяла поява млинів. Однією із таких водяних папірень була домініканська папірня у Новому Ставі. Щоправда, коли вона вперше видала «на гора» готовий папір, досі не відомо. Одним із замовників новоставської паперової продукції був луцький староста і його урядники. Про це свідчить документ від квітня 1574 р., який повідомляв про приїзд папірників із Нового Ставу із папером до Луцького замку. Тариф подимного податку 1629 року подає про Новий Став таку інформацію. Дідичем (спадковим власником) села виступають луцькі домініканці. В селі нараховувалося 17 димів, тобто – від 100 до 170 мешканців, серед яких: 9 димів підданих волочних, 5 – півволочних, 2 – загородників, 1 дим млинарів. Як бачимо, в селі проживала одна сім'я млинарів, але працівники папірні в документі прямо не згадані. Новоставська папірня відновила роботу в 20-ті роки XVIII ст. і діяла до першої третини XIX ст. Офіційна політика Російської імперії сприяла закриттю католицьких орденів, у тому числі й домініканського. Ці обставини спричинили занепад папірні у Новоставі. Чи мала вплив католицька церква на віровизнання селян Нового Ставу, користуючись правом власника, ми не знаємо. Одинокий факт вписування до церковного поминальника Луцького Хрестовоздвиженського братства в 1718 р. новоставецької селянки Ганни Давидихи говорить на користь її некатолицького вибору. Але про вияснення ситуації масового визнання віри серед селян Нового Ставу одиночного прикладу недостатньо. Від 1793 р. і, ймовірно, до першої третини XIX ст., с. Новостав адміністративно належало не до Луцького повіту, як в давнину, а до сусіднього Дубнівського.
БОРАТИН
Вперше Боротин фігурує у спорі 1511 р. між Іваном Юрійовичем Заславським та новоспеченим власником села Івашком Вороною. Первісний власник Боротина – Іван Юрійович – належав до значного князівського роду литовського походження. Представники роду Заславських входили до пануючої верхівки литовсько-руського суспільства, були постійними учасниками великокнязівської ради. Частина земельних володінь князів Заславських лежала в Луцькому повіті, до яких зокрема належало й село Боратин. Нові власники Боратина – Ворони на межі XV і XVI століть згадуються як корінні у Київському воєводстві. В цей же час у документальних джерелах Ворони/Вороничі фігурують як шляхтичі не лише Київщини але й Поділля. При цьому їх називають панами, тобто вирізняють із звичайного боярського стану старожитністю і давнішою осілістю. Той факт, що у першій половині XVI ст. Ворон на Волині документальні джерела ще не «наділяють» статусом пана, говорить про відносно пізню їх появу у Волинській землі. До рядових землевласників належав якийсь не названий на ім'я Ворона з теренів Волинського воєводства, який 1528 року виставив на перепис русько-литовського війська 1 коня з вершником. Це значить, що був він не вельми багатим, володів усього 8-ма «службами», тобто наділами землі в середньому по 200 га кожна, з яких і мусів стати при нагоді «кінно й оружно». Майже не викликає сумнівів, що цей Ворона (Івашко?) уже «приміряв» до свого основного родового прізвища власницьку топонімічну приставку - Боротинський. Історики дослідили, що для присвоєння своєму родовому прізвищу топонімічного іменування, представники того чи іншого роду повинні були володіти цим поселенням 2-3 покоління. У матеріалах ревізії Луцького замку 1545 року королівські люстратори вказали, що брати Яцько і Томило Вороничі «съ Боротыня» разом зі співвласниками повинні були забезпечувати ремонт двох дерев'яних городень Окольного замку, перша з яких була між дерев'яними вежами Воротньою і Перемильською, а друга – одразу після кам'яної вежі князів Чорторийських. (Вкажемо, що згадана вежа Чорторийських є єдиною збереженою досьогодні із восьми інших веж Луцького Окольника). Крім того, брати зобов'язувалися підправляти ще одну городню Луцького Великого земського мосту. В самому місті, тобто поза Окольником, Яцько і Томило мали будинок. Слід зазначити, що королівські комісари відмічали недостатню опіку Вороничів над дорученими їм городнями.
Яцько і Томило Вороничі Боротинські – опікуни дерев'яної городні в Луцькому окольному замку. Опис Луцького замку 1552 р. Фрагмент. Російський державний архів давніх актів. Ф.389, оп.1, кн.32, арк 165. Цікаво, що в матеріалах ревізії 1545 року фігурує якийсь Михно Борятинський, що разом з іншими Гулевичами, дідичами своїх маєтків, забезпечували одну городню Окольника. Але у цьому випадку, як підкреслювалося, йдеться про представника велелюдного волинського роду Гулевичів, який володів котримось із співзвучних нашому Боротину сіл, а точніше – Борятином. Його нащадки у XVII ст. так і писалися – Борятинські. (У тодішньому Луцькому повіті сіл із назвами близькими до «Боротин» було ще три. Подібна обставина часто складає труднощі у дослідженні одноіменних сіл). Чергова ревізія Луцького замку 1552 р. дає нам таку інформацію про володарів Боратина: «Тутъ вежа Чорторыскихъ кнзей слыветь мурованая и покрыта, а за тою вежою городня кнзя Кропотчина з ыменя его Еловичъ, а Яцка а Томила Вороничовъ з Боротина. а паннее Монътовътовое из Млынова из Пекулова...» (див. ілюстрацію). У цьому році ревізори відмітили початок укріплювальних робіт на городні Вороничів – «Почато обланковане робити». Томило Ворона був пошлюблений із Немилою Богданівною Джусянкою, представницею одного з найчисельніших і найпотужніших українських родів татарського походження – Джусів Кірдеєвичів. У 1554 р. він став учасником спору за володіння маєтками Яшківці і Вільгори в Луцькому повіті зі своїм швагром Остафієм Рогозою та його дружиною Марією Богданівною Джусянкою. В той раз Томило оспорював у королівському суді право на володіння частиною жінчиної спадщини. У травні 1569 р. з нагоди інкорпорації Великого князівства Литовського до Корони Польської вийшов універсал польського короля Сиґізмунда Авґуста про приєднання Волинської землі. Під загрозою конфіскації маєтків король звелів місцевим «обивателям» схвалити це приєднання. Задля цього пани мали прибути до Луцька і особисто заприсягтися. Серед жителів Волинської землі, які склали присягу, були Томило і Федір Ворони-Боротинські з Боротина, а також Михайло Ворона-Туличовський з Туличова. У 70-х роках XVI ст. різними частинами Боратина володіють нащадки Яцька і Томили – Ясько Яцькович та Ян Томилович, а також невідомо чиї нащадки Михайло і Андрій Ворони-Боротинські. Особу Михайла можна ідентифікувати як раніше згаданого Михайла Ворону-Туличовського. Є відомості про Яна Ворону, за якого бажав видати свою дочку Дмитро Рогозинський. Липнем 1572 р. датується скарга на Яська Яцковича за побиття, захоплення майна і ув'язнення у його маєтку Боротин селянина Гринця Федьковича – підданого Івана Чаплича-Шпановського з Гнідави. Ще кілька скарг у Луцьких гродських книгах 1572 і 1574 рр. стосуються втеч підданих Яна Ворони-Боратинського з Боротина. Років за двадцять, у 1592 р., до маєтків кн. Костянтина Острозького у Луцькому повіті й до маєтку Жидичинського монастиря с. Буремець «викотилися» піддані Михайла Воронича Боротинського. Невелика площа власної землі спонукала Ворон до завоювання чужих територій. Луцькі православні священики Герасим Троїцький і Тимофій Рождественський подали в травні 1574 р. на Яна Томиловича скаргу за напад на церковні землі Свято-Троїцького і Різдва-Богородичного храмів у Луцьку. Того ж року надійшла скарга від луцького владики Іони Борзобагатого Красенського про напад Ворон на один із церковних маєтків. У 1582 р. ще один із роду Ворон-Боротинських – Олександр був введений у володіння селом Митищі, тобто цей маєток він заслужив якимись особистими послугами. Відомо також, що у 1584 р. цей Олександр володів селом Троянівці на Житомирщині. У XVII ст. рід Ворон розрісся, і на сторінках документів й надалі періодично «з'являються» його представники. Цікаво, що приставку «Боротинський» зберегла лише одна галузка роду, ймовірно старша. Згадуваний у 1598 р. Александр Ворона з Боротина виявив себе прихильником новоприйнятої уніатської церкви, підписав лист волинської шляхти до польського короля на підтримку унії й нового календаря. А Дємян Ворона з Боротина ще раз підтвердив тривалі родинні зв'язки Ворон із Рогозами/Рогозинськими. В 1614 р. він, як помічник Олександра Рогозинського, разом з останнім напав і пограбував слугу князя Юрія Чарторийського – отця Іону Хирівського, сарненського архімандрита. Луцьким гродським урядовцям архімандрит скаржився, що одну із двох глибоких ран наніс йому особисто Дем'ян Ворона. Уніатський вибір продемонстрував також Петро Ворона, який у 1641 році поставив свій підпис під заявою волинської шляхти на захист честі Володимиро-Берестейського уніатського єпископа Йосифа Баковецького. У переддень Хмельниччини Боротин був власністю Костянтина Бронницького. У 1760 р. дві частина села – Боратин і Боратинок – згадані в заповіті луцького католицького кафедрального каноніка Себастьяна Козеровського, який заповів 32000 польських злотих капітулі Олицького костелу Святої Трійці, в тому числі відписав значну суму викладацькому та учнівському складу Олицького колегіуму. В документі йдеться про те, що цю велику суму канонік позичив дідичному власникові Боратина й Боратинка п. Францішкові Лєдуховському, представникові давнього українського спольщеного роду. Гарантією на повернення суми виступив Боратин. Слід думати, що боратинський господар віддав позичальнику гроші, тому що село й надалі належало сім'ї Лєдуховських. За географічно-економічним і статистичним джерелом – «Описом Луцького повіту» 1798 року – Боратин представлений двома поселеннями: «сельцо Большой Боратинокъ» і «приселок Малой Боратинокъ». Як одним так і другим володів Антон Лєдуховський. У Великому Боратинку в 24 дворах проживало всього 177 мешканців, із них 80 чоловічої статі і 97 жіночої. До статусу міщан прирівнювалися 4 мешканці сільця, ще 4 вважалися «вольноживущими». До цих останніх слід віднести сім'ю найманого маєткового управителя. Решта 169 осіб були кріпосними селянами. У присілку Малий Боратин було всього 8 дворів, у яких жило 54 мешканці, 29 осіб чоловічої статі та 26 жіночої. Статус вільного громадянина тут мав 1 чоловік, решта були кріпаками. За «Описом...» села розташовувалися по обидві сторони річки Стир і безіменного рівчака. У Великому Боратинку стояв дерев'яний панський будинок. Церква в описі не фіксується. Земля глиниста з піском. Врожай з боратинських земель перевищував посіви втроє, але за умови удобрення. Тут сіяли ті ж самі зернові культури що і в Голешові. Лісові угіддя маєтку були незначними. Породи тутешньої деревини вважалися малоцінними, «дровяными»: дуб, липа, береза. В річці ловилися такі види риб: сом, щука, окунь, лящ, яз, лин, плотва. Селяни двох Боратинів займалися обробітком землі, на пана працювали по 4 дні на тиждень, решту – на себе. Худоби і птиці тримали мало.
ГОЛИШІВ
Голишів вперше згадується в листі польського короля і Великого Литовського князя Казимира про нововстановлені власниками волинських поселень митниці. Документ не має власної дати, тому датується за крайніми роками перебування на посадах згаданих у ньому королівських урядовців: між 1463 і 1475 роками. За висновками тодішніх ревізорів, митні пункти, які після смерті Вітовта були самовільно встановлені можновладцями, слід було відмінити. До таких потрапила і приватна митниця в Голешові (Голєшовє). Шкода, але власник села в документі не названий. Сусідньою Полонкою на той час володів пан Мартин Гаштольд, який у 1471 р. став першим київським воєводою. Є вірогідність, що пан Мартин володів і Голешовим. Інший, ніж у Боратина статус зафіксований в уже згадуваній ревізії 1545 р. для Голешова. Документ свідчить, що «Голєшов» приписаний до Луцького замку і його поселенці виконують певні служби щодо господарського замку. Тобто, Голешов був у числі тридцяти інших сіл, які належали Луцькому староству, замку і ключу. Разом із Чернеч-городком, Колками, Рудниками, Заборолем, Радомишлем, Гнидавою, Кульчином (Колчином), Підгайцями, Свожем і одинадцятьма належними замку рибалками з Голешова і з голешовського ставу щорічно господарю Луцького замку належало зібрати грошима 1,5 копи і 6 грошів, а медової дані 74 відра. На луцького старосту і до державної скарбниці з вказаних сіл збирали щорічно 19 коп і 40 грошів, 23 відра, 4 діжки і 17 возівців меду, 7 колод жита, 15 колод і 3 чверті вівса, копу і 48 курок, 9 коп і 40 штук яєць, 6 коп білого хліба і 54 калача, 27 ковриг жорнового хліба, З копи і 48 мотків прядива, хутро 30 білок і лисиці. Також ними сплачувалися певні податки і платежі на Луцький ключ, фактично – луцькому ключнику. На той час у селі було два дворища і великий став, на якому стояв млин. Середньовічне дворище об'єднувало кілька або кільканадцять дворів, тому порахувати населення за такою інформацією було важко. Люди з голешовських дворищ зобов'язані були возити «на замок» помірне борошно з голешівського млина, а також два дні в сезон жати жито на полі в господарському (королівському) селі Красному. Під час весняного нересту голешовці гатили свій став і з «половинщини» ловили для потреб замку рибу. Млини в економічному житті як міст так і сіл мали велике значення. Для свого часу вони належали до найбільш складних механізмів. У XVI ст. в Україні використовували верхньобійне млинарське колесо з високим коефіцієнтом корисної дії. Для роботи такого колеса споруджувалася гребля; вода на колесо подавалася дерев'яними лотками і таким чином приводила його в рух. Окремі деталі млинарського пристрою виготовлялися із металу. Насипну греблю часто використовували як дорогу для проїзду. Оренда таких млинів була під силу лише заможним міщанам. Луцький замковий млин у Голешові в середині XVI ст. привілеєм короля Сиґізмунда Авґуста передавався в оренду луцькому пушкарю Петру Скубейді. Спадкоємець Петра – Олехно Скубейда – в 60-х роках того ж століття займав посаду війта в Олиці й продовжував утримувати голешовський млин. Із оренди Олехно мав третю частину доходів від помолу зерна і від дорожнього податку. Відбування Олехном війтівської служби у віддаленій Олиці, а також часті й фінансово накладні ремонти голешовської греблі, яку по кілька разів на рік розмивала вода, змусили орендаря уступити утримання голешовського млина за 200 коп литовських грошей луцькому підстарості Андрію Русину. У 1576 р. королівський коморник Ян Харленський передавав Луцький замок новому старості, ключнику і городничому Олександру Жоравницькому. Серед маєтків належних староству знову згадується Голешов. На жаль, у місці, де йдеться про кількість голешовських підданих, оригінал документа пошкоджений. У той час до голешовського маєтку належав млин на чотири кола, з якого певна частина помірного борошна віддавалася луцькому старості. Після смерті луцького старости Олександра Семашка староство в 1598 р. передавалося його наступнику – люблінському воєводі Марку Собєському. Інвентар цього року дуже загально згадує належний Луцькому староству маєток Голешов із підданими, млинами, ставом і ґрунтами. Майже в цей самий час, у листопаді 1600 р., відомий волинський шляхтич Василь Федорович Гулевич силою захопив собі маєток Коршовець та інші належні Луцькому староству землі, в тому числі луцьку церкву Святого Дмитра. Це спричинило великий скандал у Луцьку, насамперед з уніатами. Можливо ще самим Василем Гулевичем, або його сином Андрієм у швидкому майбутньому було приєднано до своєї земельної власності маєтки Голешов, Вербаїв і Пулганів. Ось ці маєтки Андрія Васильовича перейшли його синові Дмитру, котрий став ченцем луцького домініканського кляштору і першим католиком у родині Гулевичів. У 1623 р. Дмитро (під духовним ім'ям Іполит) заповідав о. домініканцям свої маєтки, в тому числі й Голешов. Таким чином, увесь або частина Голешова на якийсь час відійшла до власності католицької церкви. У 1602 році Луцьке староство перейшло Миколі Олександровичу Семашку, а після смерті останнього, з 1621 по 1639 роки, староство і Луцький замок за королівським привілеєм тримав Гієронім Харленський, а з 1639 р. – кн. Владислав-Домінік Заславський. Старости, користуючись безконтрольністю і слабкістю центральної королівської влади дбали насамперед про привласнення прибутків зі староства, зокрема, з маєтків, належних Луцькому замку. Для збільшення власної вигоди старости здавали підконтрольне їм староство в оренду своїм ставленикам. Документи свідчать, що система оренд і застав негативно позначалася на становищі селян. Орендарі, отримуючи маєток у тимчасове володіння, були зацікавлені в одержанні максимальних прибутків, збільшенні понад норму повинностей, не зупиняючись перед зубожінням селян. Не уникали посиленої експлуатації й селяни королівщин так само, як і голешовці, які неодноразово зверталися зі скаргами до референдарського суду. За поборовим реєстром подимного податку Волинського воєводства 1629 року Голешов разом «з млинарем та убозством» нараховував 17 димів. У 17 димах (дворах, оселях) за підрахунками істориків на той час могло проживати від 110 до 170 осіб. Дідичем села назване Луцьке староство, посесором (тимчасовим орендарем) – Гаврило Романович Гойський. Останній належав до заможного волинського роду Кірдеєвичів-Гойських, первісно тюркського походження. Протягом 1621-1632 років Гаврило Романович займав високу виборну посаду київського каштеляна. Разом з сестрою Раїною Романівною Соломирецькою Гаврило отримав у спадок значну кількість маєтків, у тому числі й села поблизу Луцька: Звірів, Крупу, Дворець і Котів. Окрім Голешова магнат Гойський тимчасово господарював ще на 50 димах в селі Гнідава. Практично до кінця XVIII ст. Голешов перебував у складі Луцького староства, тобто королівщини. Наприклад, люстрація Луцька 1765 р. разом із Красним і Кульчином фіксує належним до Луцького староства також Голешов (Holeszyw). На жаль у цьому документі відсутня детальніша інформація про село. За даними відомого знавця волинської історії О.Цинкаловського в 1848 р. Голешов належав поміщиці Марії Радуск. На межі ХІХ-ХХ століть у маєтку був фільварок, в якому діяла кінна залізниця до Луцька і панський палац з парком. За переписом 1911 р. в Голешові було 281 домів, водяний млин на 18000 пудів річного перемолу, крохмальня й ґуральня, яка видавала 67000 відер горілки щорічно, в тому числі застосовувалася технологія ректифікації (виготовлення чистого спирту). Про господарювання на голишівській землі чергового власника є інформація в працях Київського агрономічного товариства, зокрема в матеріалах Комісії із вивчення картопляних сільських господарств Південно-Західного краю Російської імперії в 1912 р. Цього року протягом трьох літніх місяців уповноважений Комісією агроном А. Запороженко досліджував 38 сільських господарств у 7 поліських повітах Волинської губернії, у тому числі й Луцькому. Дослідник ставив за мету в схожих географічних умовах прослідкувати організаційні та технічні форми господарств й загалом створити економічну картину поліського краю. У 1912 р. власником маєтку Голешів був Франц Францевич Протцер. Він володів 600 десятинами орної землі, 2 з яких було під садибою, 1 під садом, а 7 десятин вважалися незручною землею і не використовувалися. Голишівське сільське господарство спеціалізувалось на вирощуванні картоплі. В жовтні поля переорювались паровим плугом на глибину 7 вершків. У наступному місяці землю боронували і так залишали на зиму. Навесні картопляна культура сорту «Вольтман» висаджувалась після люпину, або сама по собі. Голишівське картопляне господарство вирізнялось особливою, не зовсім традиційною сівозміною культур: 1) картопля, 2) картопля, 3) картопля, овес, 4) ячмінь з люпином, 5) люпин. Разом із тим господарство завжди мало добрі врожаї картоплі, тому що поля протягом багатьох років удобрювались великою кількістю перегною, який привозили з Луцька. Удобрювалося лише 110 десятин землі під картоплю, у середньому розрахунку по 3000 пудів перегною на 1 десятину. Картоплю садили на 220 десятинах землі, врожай складав 1772 пуди. Крім основного виду сільгоспродукту – картоплі – в Голишеві ще вирощували озиме жито (на 5 десятинах; врожай з 1 дес. - 84 пуди), озиму пшеницю (на 55 дес; врожай - 64 пуди), 110 десятин було зайнято під овес, врожай складав 96 пудів. Вирощували також люпин, гречку та ячмінь. Помічниками власника маєтку були управляючий із зарплатнею 1500 руб. на рік і гуменний з платнею 360 рублів. Так званих річних працівників на голишівську господарку наймали 8 чоловік, яким господар сплачував 1840 руб. річної платні. В основному із числа голишівців запрошувалися на роботу в поле поденні робітники, яким у 1912 р. управляючий сплатив 10500 рублів, причому відомо, що вартість робочого дня у Луцькому повіті весною складала 25-50 копійок, влітку - 40-75 коп., восени - 25-50 коп. і взимку - 25-30 коп. Завдяки спеціалізації Голишева на вирощуванні картоплі в селі успішно працювали винокуренний завод, капітальна вартість якого складала 50000 рублів, і крохмальний завод з оціночною вартістю - 30000 рублів. Вважалося, що голишовське господарство володіло значною кількістю так званого «мертвого» інвентаря: 5 однолемешних і 10 багатолемешних плугів, 2 дерев'яних катки, 2 ямкових копача, 5 різних за призначенням сіялок, 25 окучників. Крім того мали 4 косилки, 2 кінних грабель, 4 жатки, 10 картоплекопачів, 2 парові молотилки (на 8 і 12 кін. сил), 1 віялку і 1 соломорізку. Господарство володіло 20 возами і 20 саньми. Оціночна вартість всього інвентаря - 37250 руб. Головним надбанням власника Ф. Ф. Протцера став паровий п'ятикорпусний плуг фірми «Fowler», який оцінювався у 20000 рублів. Ним у господарстві користувалися під час весняної оранки під картоплю на глибину 7 вершків. При використанні плуга протягом 20 робочих днів у рік і обробці 10 десятин у день вартість обробітку 1 десятини обрахувалася в 9,9 рублів. При цьому для одного робочого дня цього парового плуга були необхідні: 1 сажень дров, 4 коня для підвозу води, 7 робітників (разом із машиністом). До речі, робочі коні в Голешові утримувалися дуже добре, отримували на добу 20 фунтів вівса. У сільському господарстві Голешова 1912 р. використовували 50 коней (вартістю 5000 руб.), утримували 28 корів і биків (2320 руб.). У період винокуріння - з 1 жовтня до 1 червня - корови отримували барду, полову і солому, а решту часу паслися. Результати показників сільського господарства в Голишові, які порівнювалися з іншими досліджуваними 38-ма господарствами Волинської губернії, продемонстрували достатньо високий результат, завдяки грамотно підібраними господарем маєтку управлінцям та, звісно, роботящим рукам мешканців села. Використані джерела * Різниця в підрахунках зумовлена різними підходами вчених до вирахування середнього числа проживаючих в 1 одиниці оподаткування - димі: від 6 осіб до 11. За найновішими даними для Волині цього часу, т. б. другої половини XVI - першої половини XVII ст., обрахунки середньої кількості людей, які мешкали в одному домі (дворі), показали, що там могла проживати навіть більше як одна сім'я, а середньостатистична сім'я тоді складалася з діда й баби, батька й матері, в середньому двох старших синів, двох старших дочок і як мінімум двох менших дітей, тобто в середньому 10 осіб. Таким чином, коефіцієнт складав 10-11 чоловік на один дим. (Ворончук І. О. Про коефіцієнт диму на Волині в другій половині XVI - середині XVII ст. //Український археографічний щорічник. - К., 1999. - Вип. 3/4 (нова серія). - Т.6/7. - С. 212-229.)
1. Российский военно-исторический архив в Москве. - Ф. «ВУА» (Военно-учетный архив), д.18653, л.3. 1798 р. 2. Российский государственный архив древних актов. Ф.389 (Литовская метрика), оп.1, кн.563, л.165. 1552 р. 3. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной Комиссией для разбора древних актов (далі - АЮЗР). - К., 1861. - Ч.2, т.1. 4. АЮЗР. - К., 1876. - Ч.6, т.1. 5. АЮЗР. - К., 1907. - Ч.8, т.З. 6. АЮЗР. - К., 1911. - Ч.8, т.6. 7. Пам'ятки. Архів Української церкви. Т.З, вип.1: Документи до історії унії кінця XVI - першої половини XVII ст. /Упор. М.В.Довбищенко. - К., 2001. 8. Сборник материалов и статей по истории Юго-Западной России. - Вып. 2. - Киев, 1916. 9. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. - К., 1930. - Ч.1: Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. 10. Кравченко В.М. Найдавніші інвентарі Луцького замку і староства (кін. XVI - поч. XVII ст.) /Архіви України, 1986. - №5. 11. Кику І.О. Актові книги 1638-1648 рр. як джерело з історії селянства Волині /Архіви України, 1986, №2. 12. Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях (XVI - початок XX ст.). - К., 1974. 13. Переверзев К.В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. - Житомир, 1914. 14. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце 15-60-х годах 16 ст./ АН УССР. Ин-т истории; отв. ред. В.А.Смолий. - К.: Наук, думка, 1989. 15. Селянський рух на Україні. 1569-1647 рр. - К., 1993. 16. Терський С.В. Старожитній Лучеськ у світлі археології // Науково-інформаційний збірник Луцького державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». - Луцьк,. 1998. 17. Торгівля на Україні XIV - середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина /Упоряд. Кравченко В.М., Яковенко Н.М. - К., 1990. 18. Запороженко А.И. Картофельные хозяйства полесского района Волынской губернии //Киевское агрономическое общество. Вып.ІІ: Труды по изучению хозяйств Юго-Западного края. - Киев, 1913. 19. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. В 2-х т. - Вінніпег (Канада), 1986. 20. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. 21. Leon Popek. Swiatynie Wolynia. – Lublin, 1997. Tom 1.
Бірюліна О. З історичної скарбниці / Олена Бірюліна // У межиріччі Чорногузки та Стиру. Сторінки історії сіл Боратин, Новостав та Рованці Луцького району / Упоряд. В.Д.Гнатюк. – Кн.І. – Луцьк, 2006. – С.58-74.
