Крішан Акаш (Київ)

Місто після Хмельниччини: Ковель у другій половині XVII ст.

Козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII ст. стало наймасштабнішим військово-політичним, а відтак і соціально-економічним катаклізмом для Речі Посполитої. Протягом буремних подій 1648-1657 років на території колишніх територіально-адміністративних одиниць останньої – Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств – було утворено Український гетьманат. Водночас українські землі, що перебували у складі Руського і Волинського воєводств, попри багаторічні конфлікти, так і залишилися під владою Речі Посполитої. Чимало лиха у вирі війни зазнали саме західноукраїнські міста вказаних регіонів; багато з урбанізаційних осередків по декілька разів переходили з рук в руки та були в епіцентрі військових операцій супротивників. Друга половина XVII ст. стала для цих міст періодом своєрідного «відродження», поступового виходу з жорсткої кризи, в якій вони опинилися внаслідок дій козацьких підрозділів, коронних військ і татарських чамбулів. Цей процес повоєнної відбудови міг тривати десятиліттями, але для більшості урбаністичних центрів українських воєводств Речі Посполитої завершився успішно. Така доля судилась і волинському Ковелю, який багато що втратив у роки війни, але поетапно міська громада налагодила достатньо сприятливі умови для проживання і контактів з навколишніми регіонами країни. Якою ж була динаміка реконструкції цього українського міста після Хмельниччини, ми і оповімо далі.

«Національний» склад населення Ковеля. У місті проживали представники різних етносів і релігій. Протягом XVII ст., незважаючи на численні соціально-економічні потрясіння та політичні кризи, які охопили всю Річ Посполиту, в місті існували щонайменше три «національні» громади: русини (українці та білоруси «східного обряду»), поляки (католики і, можливо, протестанти) та євреї. Попри хибного стереотипу деяких істориків [14, 302] представники цих різних спільнот без особливих проблем уживалися в Ковель, принаймні, у наших джерелах не зафіксовано жодного випадку гострого конфлікту між ними [9, 35, 60].

Найбільшою громадою у досліджуваний період були русини «релігії грецької». На їхню чисельну перевагу в місті опосередковано вказує велика кількість церков. Однією із найдавніших з-поміж них був Благовіщенський собор, зведений ще на початку XVI ст. князем Василем Михайловичем Сангушком [24, 151-152; 26, 43]. При храмі діяло православне братство [24, 151; 19, 48], яке піклувалося про матеріальне забезпечення культової споруди та священика. Інша, Воскресенська, церква міста Ковеля згадується у джерелах з 1549 р. [24, 155]. В наступні десятиліття вона неодноразово руйнувалася, зокрема, була дощенту знищена пожежею на початку 1690-х років. Однак у 1696 р. її було відбудовано коштом тогочасного ковельського старости Стефана Лещинського, який пожертвував на храм 5000 злотих [24, 155]. Після відбудови храм фігурує в джерелах вже як соборний [6, арк. 60; 7, арк. 14зв., 15зв.; 3, арк. 102-102зв., 104]. З другої половини XVI ст. і до кінця XVII ст. при ньому діяв шпиталь для убогих [7, арк. 256зв.]. Окрім цих церков у місті функціонували ще дві: Введенська (Введення в храм Пресвятої Богородиці) та Чеснохрестенська або Хрестовоздвиженська [2, арк. 1409зв.].

Католицька громада міста групувалася навколо католицького костелу св. Анни, який бцло споруджено ще у першій половині XVI ст. Католицький священик володів двома полями за містом і мав право вільного помолу в одному з міських млинів [27, 83]. У часи воєнного лихоліття 1648-1657 років і цю культову споруду не оминула гірка доля: її було зруйновано, а ксьондза Якуба Косинського – вбито [23, 373]. Однак, попри ці та інші труднощі, протягом останньої чверті XVII ст. релігійне життя ковельських католиків було налагоджене достатньо добре: з дозволу короля Яна ІІІ Собеського костел було відбудовано (1676) [12, 183] і він продовжував функціонувати надалі.

Ковельська єврейська громада (кагал) [22, 79-80] з кінця XVI ст. активно розселялася територією міста [29, 79-80]. Це призвело до того, що представники спільноти порушили усталений у більшості міст Речі Посполитої припис компактно селитися окремо від християн. Подібне розпорядження видала свого часу володарка Ковеля Бона Сфорца, наказавши євреям тримати нерухомість лише на «Жидівській» вулиці [21, 149; 27, 168]. Проте, до кінця XVII ст. члени кагалу проживали практично в усіх частинах міста [21, 124; 7, арк. 265-275]. Єврейській громаді належав цілий шерег об’єктів, які знаходилися у віданні старших членів кагалу і задовольняли освітні та релігійні потреби вірних. У 1677-1681 роках тут згадуються синагога («божниця»), школа та кладовище («окописько») [5, арк. 53-53 зв.].

Чисельність жителів Ковеля у другій половині XVII ст. була суттєво меншою порівняно з довоєнним періодом. Так, відповідно до наших підрахунків*, населення міста наприкінці XVI – на початку XVII ст. становило приблизно 2.000-2.100 осіб (бл. 400 господарств) [13, 24, 120; 16, 75-76]. Напередодні козацької революції під проводом Богдана Хмельницького число господарств у місті зменшилось майже удвічі і становило 250 [17, 64], а це означає, що в Ковелі на той час проживало близько 1.250 чоловік.

Як бачимо, попри те, що Ковель знаходився в епіцентрі ведення бойових дій, спустошення він таки не уник. На зменшення чисельності його населення вплинуло також покозачення частині жителів [28]. Ще одним дестабілізуючим фактором, що міг призвести до бажання залишити місто, були грабіжницькі жовнірські постої. Потрібно підкреслити, що і в сусідніх містечках, які належали до староства, - Миляновичах та Вижві – втрати (у димах) були відповідними. На літо 1649 р. у самому Ковелі нараховувалось 155 християнських і 156 єврейських порожні (пустки) дими. У Миляновичах і Вижві, відповідно, - 46 та 76 незаселених міських господарства. Загалом же у Ковельському старостві протягом 1648-1649 років з 1317 димів 482 стали пустками [10, 59].

Наступні воєнні роки не принесли Ковелю нічого доброго. Хоча козацькі, татарські і коронні війська щоразу оминали місто, чисельність його жителів і надалі невпинно падала: у 1650 р. – бл. 750 осіб (148 «димів»-господарств), 1651 – 500 (100 димів), а 1652-1654 – 400 (80 димів) [10, 467, 557, 758].

Повільна відбудова Ковеля почалася тільки після припинення бойових дій. У 1675 р., через півтора десятиліття по тому, як на Волині відгриміли останні постріли, в місті нараховувалося всього 700 жителів (140 димів). Тридцять господарств з цього числа знаходилися на ринковій площі. Для порівняння: в цей же час у сусідньому Ратні нараховувалося приблизно стльки ж осілих (заселених) міських господарств (140) [1, арк. 742-742 зв., 927зв – 928зв.]. В наступні роки простежується поступовий приріст населення: у 1682 р. – 725 осіб (145 димів), а в 1693-му – близько 1.100 (220 димів) [7, арк. 272-275]. На 1682 р. у Вижві та Виженському ключі нараховувалося 125 осілих димів, а у Миляновецькому, що включав у себе м. Миляновичі, Зєлово, Ольшанк, Туровичі та Клевецьк – 150 [2, арк. 1410зв.-1412 зв.]. У наступні п’ять років соціально-економічна ситуація у місті значно покращилася, позаяк вже наприкінці XVII ст. кількість господарств у Ковелі зросла до 240 (бл. 1.200 осіб) [7, арк. 265-275]. Ця позитивна динаміка свідчить про те, що місто, незважаючи на буремні роки середини XVII ст. змогло «відродитися».

Міські цехи. Впродовж усього XVII ст. королівські старости спільно з міською громадою дбали про безперешкодне функціонування у Ковелі ремісничих об’єднань, діяльність яких була запорукою економічного зростання усього староства. І навіть попри соціальні катаклізми 1648-1650-х рр. діяльність ковельських цехів не припинялася. Цьому сприяла, між іншим, чітка регламентація системи оподаткування ковельських міщан. Згідно з люстрацією 1653 р. міщани сплачували податки, встановлені ще королевою Боною у середині XVI ст. [15, 327].

У період повоєнного відродження міста можна спостергіти цікаве явище, суть якого полягала в об’єднанні представників кількох ремісничих професій в межах одного цеху. Можливо, такий крок можна пояснити відчутними демографічними втратами попередніх часів і пов’язаною з ними втратою попиту населення на товари певного виду. Процес «злиття» малочисельних цехів у більш-менш потужні виробничі структури також відбвався і на козацькому Лівобережжі України. Так, у 1660 р. у Кролевці було об’єднано цехи кравців і кушнірів, а в 1689 р. до аналогічного кроку вдалися чернігівські шаповали, пивовари, панчішники, коцники та рукавичники [22, 187].

За нашими даними, станом на 1680 р.  у Ковелі існувало три об’єднані цехи: різників, пекарів та олійників; кравців та кушнірів; шевців та гарбарів [5, арк. 62-63зв.]. Ці ж ремісничі об’єднання продовжують функціонувати і протягом наступних років аж до кінця XVII ст. [6, арк. 270, 271зв; спр.7, арк.8; спр.3, арк.18, 47зв.; 4, арк. 6,9,20зв., 111зв.-112зв.], а до ковельських кравців та кушнірів додаються ще і шаповали [6, арк. 180-180зв.]. Окремо існував досить великий цех, до складу якого входили римарі, золотники, бондарі, стельмахи, теслярі, гаптярі, токарі, слюсарі, малярі та сідлярі [4, арк.123зв.-124].

Однак не всі ковельські цехи заради виживання об’єднувалися у більші виробничі структури. Наприклад, у 1694 р. у місті згадується корпорація пивоварів [7, арк. 238зв.], а ще раніше – 1691 р. – цех ковалів [7, арк. 63зв.-64]. 1684 р. Знаходимо дані про цех котлярів [5, арк. 202зв.].

Протягом XVII ст. цехові об’єднання відігравали важливу роль не лише у виробничому і торгівельному процесах у місті. Вони брали активну участь у виборах членів міського магістрату, що відбувалися щороку, приблизно на початку лютого. Останній факт красномовно свідчить про важливу роль, яку відігравали ковельські ремісники в житті міської громади.

Торгівельні зносини у місті. Вже наприкінці XVII ст. у Ковелі велася жвава торгівля, про що свідчить хоча б наявність тут доволі великої ринкової площі [20, 110]. Відомо, що на ній, окрім житлових споруд, знаходилися так звані «клітки» (невеликі крамниці), де міщани (християни і євреї) могли продавати свої товари [5, арк. 142]. Відомо, що за привілеєм 1518 р. у місті мали проходити одні щотижневі торги, однак пізніше власник маєтку князь Василь Сангушко-Ковельський попіклувався про те, аби в місті з’явилися додаткові торги по вівторках, що мало збільшити його митні надходження [11, 183; 21, 101]. Потрібно відзначити, що ковельчани не лише продавали, але й закуповували худобу, мед, воск і хміль у найближчих до міста селах: на це у них був відповідний привілей від короля Сигізмунда Августа [8, 76]. У ковельських корчмах активно проводилася торгівля горілкою, медом та пивом, причому шинки, зазвичай, облаштовані у будинках міщан, активно діяли і наприкінці XVII ст. [5, арк. 72зв.; 7, арк. 113зв., 220; 3, арк. 24, 66].

Під час щотижневих торгів ковельчани здійснювали не лише операції купівлі (продажу) обміну дрібного мійна, часто в ці дні вони укладали трансакції з нерухомістю, причому йшлося не лише про житлові будинки («ізби») [7, арк. 100зв; 4, арк. 111], але й про земельні ділянки (плаци, городи) [5, арк.82зв.-83, 153, 191, 236; 6, арк. 34, 65]. Часто під час торгів ковельчани-християни брали позики в місцевих євреїв, що перебували під присудом замкового уряду (підстарости). Якщо позичальники не могли віддати заборговану суму в строк, тоді їм про це «нагадував» замковий уряд через членів магістрату [4, арк. 48].

Абсолютно логічно, що жителі Ковеля не лише торгували у себе вдома, але й виїжджали з купецьким крамом до інших міста свого староства, Володимирського повіту, цілого Волинського воєводства, а іноді – і за його межі. І в цьому вони аж ніяк не становили винятку [29, 71]. І тут одними з найактивніших учасників торгівельних операцій виступали єврей та представники ремісничих цехів. Вже в останній чверті XVIІ ст. ковельські міщани їздили на ярмарки до Володимира, Лукова, Сокаля, Мостищ, Локач, Ленчиць, Любомля, Дубна та Острога [4, арк.21; 3, арк. 46; 6, арк. 22, 25, 26; 7, арк. 34зв., 174зв.; 4, арк.138зв-139, 161; 3, арк. 46; 6, арк. 24; 7, арк. 157, 174зв., 159, 35-35зв.; 6, арк 55зв.]. Щодо євреїв, то протягом останньої чверті XVII ст. вони постійно фігурують в якості позивачів та свідків у судових справах, пов’язаних з торгівельними операціями на території Волині та суміжних воєводств Речі Посполитої [6, арк.55зв.].

З усього вищезазначеного випливає, що в останній чверті XVII ст., попри тяжкі часи військового лихоліття, у Ковелі таки продовжували існувати цехові структури, які брали активну участь у житті міської громади та забезпечували необхідною продукцією рідне місто. Ковельські цеховики і купці були включені не лише в локальну торгівлю, вони здійснювали поїздки до більших міст Володимирського повіту і цілої Волині, а іноді і поза її межі. Відтак, логічно напрошується висновок про те, що Ковель і надалі продовжував розвиватися як один з важливих міських осередків Волинського воєводства.

Незважаючи на масштабні руйнації, що їх зазнав Ковель під час ведення воєнних дій, міська громада (за сприяння старостинської влади) змогла поступово реанімувати торгівельні зв’язки з навколишніми урбаністичними центрами Волині й активізувати процеси цехового виробництва. Однак слід зазначити, що останні аж до кінця XVII ст. так і не набрали довоєнних обертів, оскільки на українських теренах Речі Посполитої на той час панувала жорстка соціально-економічна криза, пов’язана із значними демографічними втратами і політичною нестабільністю у державі, що її спровокувала Хмельниччина. Водночас із постанням відновлених виробничих і торгівельних інституцій у повоєнному Ковелі відбулося поетапне зростання його демографічних показників.

Підсумовуючи наше дослідження, зазначимо, що, незважаючи на глобальні (повоєнний стан і значні демографічні втрати) та локальні (втручання замкових урядників у життя міста) проблеми, Ковель до кінця ХVІІ ст. зміг «відродитися» і надалі залишився одним з адміністративних і виробничих центрів Волинського воєводства Речі Посполитої.

Список використаних джерел та літератури

*Тут і далі при вирахуванні чисельності населення ми користувалися методом, запропонованим такими авторитетними дослідниками, як О.Баранович та Н.Білоус, які припускають, що в одному господарстві проживало бл. 5 осіб, див.: Баранович О.І. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. – К., 1930; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008.

1. Центральний  державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф.28, оп.1, спр.117 [Книга Володимирського гродського суду за 1675 р.]. – 951 арк.

2. ЦДІАК України, ф.28, оп.1, спр.123 [Книга Володимирського гродського суду за 1681 р.]. – 1563 арк.

3. ЦДІАК України, ф.35, оп.1, спр.10 [Ковельська міська книга за 1694-1697 рр.]. – 227 арк.

4. ЦДІАК України, ф.35, оп.1, спр.11 [Ковельська міська книга за 1697-1700 рр.]. – 273 арк.

5. ЦДІАК України, ф.35, оп.1, спр.7 [Ковельська міська книга за 1680-1686 рр.]. – 279 арк.

6. ЦДІАК України, ф.35, оп.1, спр.8 [Ковельська міська книга за 1686-1690 рр.]. – 283 арк.

7. ЦДІАК України, ф.35, оп.1, спр.9 [Ковельська міська книга за 1690-1694 рр.]. – 283 арк.

8. Архив ЮЗР. – К., 1907. – Ч.8, т.5. – 701 с.

9. Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упоряд. М.В. Довбищенко // Пам’ятки. Археографічний щорічник. – К., 2001. – Вип.1. – 462 с.

10. Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657. Збірник за документами актових книг / Упор. Сухих Л.А., Страшко В.В. – К., 2008. – 1011 с.

11. Archiwum ksiazat Sanguszkow w Skawucie / Wyd. B.Gorczak. – Lwow, 1890. – T.3. – 606 s.

12. Volumina Legum. – Petersburg, 1860. – T.5. – 463 s.

13. Zrodla dziejowe. Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno-statystycznym. – Warszawa, 1889. – T.19 [Ziemie Ruskie, Wolyn i Podole] / Wyd. A.Jablonowski. – 307 s.

14. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т.1. – 315 с.

15. Антонович В.Б. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі в XV-XVIІІ ст. – Львів, 1904. – Ч.2. – С.311-383.

16. Баранович О.І. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. – К., 1930. – 141 с. + 1 карта

17. Бачинський В.М., Гром В.М., Цибульський В.І.  Волинь у XVI-XVIІІ століттях. – К., 1997. – 110 с.

18. Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – 358 с.

19. Бондарчук А.  Православне братство в історії Ковельщини // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали ХІІ Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції (Ковель, 23-24 жовтня 2003 року). Збірник наукових праць. – Луцьк, 2003. – Ч.1. – С.48-49.

20. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.6. – 667 с.

21. Заяць А.Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVIІ ст. – Львів, 2003. – 205 с.

22. Компан О.С. Міста України у другій половині XVIІ ст. – К., 1963. – 387 с.

23. Матвійчук М. Католицькі святині Ковеля // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали ХХІХ Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 490-ій річниці надання Ковелю Магдебурзького права. Ковель, 5-6 грудня 2008 року. – Луцьк, 2008. – С.71-75.

24. Пащук О.  Життя ковельчан за законами Магдебурзького права  // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали ХХІХ Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 490-ій річниці надання Ковелю Магдебурзького права. Ковель, 5-6 грудня 2008 року. – Луцьк, 2008. – С.151-157.

25. Пащук Т.  Життя ковельчан за законами Магдебурзького права  // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали ХХІХ Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 490-ій річниці надання Ковелю Магдебурзького права. Ковель, 5-6 грудня 2008 року. – Луцьк, 2008. – С.158-164.

26. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годов XVІ в. – К., 1989. – 230 с.

27. Семенюк А.В. Ковель: минуле і сучасне. – Луцьк, 2000. – 328 с.

28. Ярошинський О.Б.  Волинь у роки української національної революції середини XVIІ ст. – К., 2005. – 458 с.

29. Czyzewski P. Gospodarka Wasilikowa – miasteczka pogranicza Korony i Litwy – w XVI-XVIІI wieku // Male miasta. Gospodarka. – Lublin-Suprasl, 2007. – S.35-85.