Старий Луцьк: Науково-інформаційний збірник. Вип.VI. – Луцьк, 2010. – С.215-222.

Златогорський О., Панишко С.

Про металургійне виробництво

в районі Луцька у XIV столітті.

Для розуміння процесів становлення Луцька як великого економічного та адміністративно-політичного центру важливими уявляються результати археологічного вивчення не тільки власне міста, а і його найближчої околиці. У 2008 році у зв’язку із будівельними роботами Волинською філією ДП «НДЦ» ОАСУ» були проведені дослідження у селі Жидичин  Ківерцівського району Волинської області (Златогорський, 2008). У процесі розкопок досліджено дві споруди, одна з яких дала унікальну колекцію керамічних сопел періоду будівництва Луцького замку.

Споруда №2 була зафіксована на глибині 0,6 м від  сучасної денної поверхні на рівні материка. Вона мала овальну в плані форму розмірами 3,2 х 2,4 м. Висота  вертикальних земляних стінок її котловану – 0,7 м від рівня долівки. Долівка споруди загалом рівна, не утрамбована, у ній трапляються невеликі  овальні  в плані заглиблення. У нижній частині глиняного скупчення, що розміщувалось у об’єкті, на підлозі споруди №2 стояв цілий горщик який можна датувати XIV століттям.

У ході виїмки заповнення споруди №2 та скупчення було виявлено та у подальшому реставровано 4 цілих сопла та 27 їх фрагментів (12 фрагментів тильної сторони з розтрубом для кріплення рукава повітродувного міха, 9 фрагментів обпалених кінців сопел, що вставлялись у горн та 6 фрагментів середньої частини сопел).

Щодо довжини сопел, то наявні цілі вироби дозволяють виділити дві групи. Перша – це  «довгі» сопла (№1,2,3) довжиною 23,0 – 24,5 см та «короткі», представлені одним соплом №4, яке мало довжину 20,5 см.     Середня товщина сопел (без трьох перших та №10, де вона дуже коливається) становить 4,47 см і коливається в межах 3,7-5,0 см. однак 16 фрагментів, тобто 57% мали товщину від 4,2 до 4,5 см. Ширина розтрубів сопел  коливається у великих межах – 4,7-7,0 см, однак, слід зауважити що  виділяється помітна серія із 7 одиниць, тобто, майже половини з проаналізованих, що мають розширення 5,0-5,2 см. Можна умовно виділити три групи форм розтрубів за вираженістю: добре виражені, середньо виражені та слабо виражені. Величина діаметру внутрішніх  каналів сопел коливається в межах 1,9-2,5 см, а середня становить 2,2 см.

Спостереження за внутрішньою поверхнею каналів та розтрубів свідчить що основним прийомом формування сопел було наліплювання заготовки з глиняного тіста на матрицю з деяким розтягуванням заготовки на ділянці розтрубу та послідуючим з’єднанням її кінців. Після цього  проходило обтискання сопла руками, загладжування його зовнішньої поверхні принаймі на місці з’єднання країв заготовки та обрізання лишків заготовки на краю розтрубу. Якщо  товщина сопла становила в середньому 4,4 см, а діаметр його внутрішнього каналу близько 2,2 см, то вже на етапі формування заготовки їй надавалась товщина близько четвертої частини товщини сопла.

Просторові характеристики жидичинських сопел  дуже близькі до відповідних величин виведених Б.О. Колчиним (1953,33; 1985,246-247) для всієї території Давньої Русі. Особливої уваги заслуговує його висновок про  однаковий  діаметр внутрішнього каналу 2,2-2,5 см. При цьому дослідник оперував відносно вузькою і не зовсім якісною джерельною базою – у його розпорядженні були дані про близько 50 фрагментів сопел, зібраних з території всієї Давньоруської держави і не завжди чітко датованих.

У нашому випадку закритість комплексу, що містив сопла дозволяє точніше встановити  середню величину діаметру внутрішнього каналу, принаймі, жидичинських сопел. Він становить 2,2 см. Це орієнтир, на який рівнявся майстер. Середня товщина сопел становить приблизно 4,4 см. Товщина стінок у переважній більшості випадків дещо більша за 1,0 см. Така типовість розмірів може вказувати на використання певної міри при виготовленні сопел. Найбільш підходящою такою мірою є вершок, який рівнявся 4,4 см. У дослідженнях з історичної метрології говориться що вершок з’явився на Русі у кінці XV століття (Каменцева,Устюгов 1975, с.81-82). Однак, застосування цієї міри довжини для виготовлення такої високотехнологічної продукції як сопла, дозволяє опустити хронологічну межу появи вершка  до давньоруського періоду.

Окрім морфологічних особливостей виготовлення жидичинські сопла несуть цінну інформацію про характер їх використання безпосередньо у процесі виробництва. У цьому відношенні найбільший інтерес являє характер контакту сопла з горном з одного боку та його кріплення до рукава повітродувного міха з іншого.

Показово, що всі вони побували в дії, на що вказують ошлаковані кінці сопел. Ця обставина свідчить, що тут ми маємо справу не з продукцією кераміста, що виготовляв сопла, а з  власністю майстра, що їх використовував. Причому всі сопла використовувались як мінімум один раз, деякі з них повторно ( фрагмент № 24, де на місці зламу видно повторне ошлакування), а сам факт зберігання вказує на намір їх подальшого використання.

Чи не найважливішим є питання – у якому виробництві використовувались жидичинські сопла, металургійному чи ковальському? На думку авторів  це металургійні сопла. На користь цього вказують кілька обставин. По – перше, на багатьох ошлакованих кінцях сопел збереглись сліди заліза, а на фрагменті №19 – блискучого кольорового металу. По – друге, залишки шлаку на внутрішньому каналі сопла №22 вказують на його  використання саме у металургійному виробництві, а не ковальстві, де шлаки як такі практично не утворюються (Паньков 2003а, с.104-105). Криці, знайдені у споруді №2  (діаметром 10,0 та 15,0 см ) за розмірами дуже схожі на криці з горна Райковецького городища (діаметром 14,0-16,0 см), причому як перші, так і другі мають округлу нижню поверхню. Зрештою велика кількість сопел  може опосередковано вказувати на їх металургійне призначення.

Цілі сопла та їх фрагменти дозволяють зробити певні спостереження щодо характеру їх контакту зі стінкою горна. Сопло вставлялось у отвір стінки  із застосуванням спеціального ущільнення, яке перешкоджало їх зварюванню. Принаймі на всіх кінцях сопел, за виключенням одного (№17), сліди такого зварювання не простежуються. Очевидно, застосування ущільнення було викликане прагненням зберегти ціле сопло після його використання. У випадку прикипання сопла до стінки горна його важко було вийняти цілим та неушкодженим. Свідченням успішності такої технології є принаймі чотири сопла, що збереглись цілими після використання.

Тільки у одному випадку (фрагмент сопла №17) на його кінці зберігся фрагмент стінки горна, що прикіпів до сопла. Цей фрагмент дозволяє встановити глибину просування сопла у внутрішню частину горна – як мінімум 3,5 см. Причину такого зварювання бачимо у особливих умовах використання даного сопла, а саме у дії надвисокої для нього температури, внаслідок чого кінець цього сопла, одного із двох подібних, розколовся і розійшовся по межі зліплювання заготовки.

Як говорилось вище, всі кінці сопел є ошлакованими, однак за формою (характером завершення) вони різняться. Перша, численніша  група кінців завершується перпендикулярним до каналу сопла краєм з округлим отвором. До другої групи відносяться наконечники зі скошеним щодо каналу сопла краєм з овальним отвором (фрагменти №17,23). По характеру оплавлення кінців сопел видно, що такі овальні отвори утворились у результаті прогорання кінця сопла з одного боку (зверху) під дією високої температури всередині горна. Розмір такого вигорання кінця сопла вказує на глибину його входження всередину горна. На фрагменті сопла №23 він становить 4,0 см. На цьому ж фрагменті видно нечіткі сліди приварювання сопла до стінки горна, що вказує на дуже високу температуру у момент його використання.

Таким чином можна припустити, що деякі сопла (фрагменти №17,23)  побували під дією більшої за звичайну температури або можливо повторно використовувались, внаслідок чого їх кінці прогоріли з одного боку. Місце такого прогорання вказує на орієнтацію сопла у горні – воно повинне було знаходитись зверху, ближче до епіцентру горіння.

Відзначимо також, що частина стінки горна, яка приварилася до фрагменту сопла №17  знаходилась на протилежному від місця вигорання кінця сопла боці. Це вказує на технологію проведення ущільнення – сопло клалось на низ отвору у стінці горна, а ущільнення спеціальним матеріалом проводилось по його боках та зверху.

Якщо ошлаковані кінці сопел несуть інформацію про характер їх контакту з горном, то протилежні кінці (розтруби) свідчать про спосіб кріплення сопла з рукавом повітродувного міха. Їх розмір вказує на мінімальний діаметр рукава міха, що натягувався на сопло та притискався до нього шнуром. Наявність розтрубу полегшувала таке кріплення та робила його більш надійним, що у свою чергу, дозволяло збільшити інтенсивність дуття та підвищити тиск повітря, що подавалось до горна.

Поява розтрубу як конструктивної особливості сопла, що була покликана збільшити інтенсивність дуття, добре узгоджується зі збільшенням діаметру внутрішнього каналу давньоруських сопел у порівнянні з більш ранніми. Якщо діаметр внутрішнього каналу сопел з Григорівського поселення становив близько 1,0 см (Бідзіля,Паньков 2000, с.104), то у давньоруських сопел він був у два рази більшим. Тобто збільшувалась пропускна здатність каналу. Поява розтрубу для надійнішого кріплення сопла була закономірним етапом у процесі інтенсифікації дуття.

Вважається, що наприкінці давньоруського періоду техніко-технологічні можливості сиродутного процесу вичерпались (Паньков 2003б, с.100-101). У цей час з’явився передільний спосіб, де проміжною ланкою у процесі отримання заліза був чавун. Нажаль, без аналізу самої тепло-технічної споруди (горна) ми не можемо співвіднести проаналізовані сопла з конкретним способом отримання заліза, однак, їх характеристики вказують на підвищену інтенсивність дуття та підвищену температуру, що у свою чергу може вказувати на передільний спосіб. Для Волині XIV століття ця технологія не була зовсім новою, оскільки на Райковецькому городищі сталь отримували вже у XIII столітті ( Гончаров 1950, с.80-81).

Проаналізована колекція дозволяє зробити ряд попередніх висновків  також щодо організації металургійного виробництва в районі Жидичина у XIV ст. Зауважимо, що невеликий розмір розкопаної площі  не дозволяє з цілковитою впевненістю говорити про характер використання цього об’єкту. Тут  виявлена  металургійна продукція – криці. Золисте заповнення споруди  також можна розглядати як свідчення її виробничого призначення. Величина споруди №2 з Жидичина співрозмірна з розмірами об’єктів, які однозначно пов’язані з металургійним виробництвом, наприклад із горном №16 на Григорівському поселенні (Паньков 2003а, рис.29). Б.Звіздецький та І.Готун  будівлю №8 на Гульському поселенні реконструюють як виробничу майстерню  металурга тільки за наявністю там скупчень  шлакових конгломератів (1997, с.47-48). Однак, відсутність металургійного горна або його слідів, великої кількості кісток, що використовувались як флюс, шлаків на дослідженій площі поки що  не дозволяють однозначно розглядати споруду №2 з Жидичина як металургійну майстерню.

Очевидно майстер-металург тут тільки зберігав сопла як цінний інструментарій у період міжсезоння у розрахунку на їх повторне використання наступного року. Важливо відзначити, що зберігались тільки використані сопла. Нових, що не побували в дії, в колекції немає. Це може свідчити про те що дана колекція сформувалась зразу ж після закінчення сезону виробництва металу, а не в ході підготовки до нового. Хоча колекція сопел і не являла собою речового скарбу, все ж вона становила значну матеріальну цінність. Оскільки ці сопла не були забрані з об’єкту, не виключено, що їх власник загинув. Можна навіть обережно припустити, що це сталось у зимово-весняний період.

Обставини знахідки сопел вказують на те, що місце плавки знаходилось у іншому місці. Його пошуки полегшуються спостереженнями П.П.Толочка за характером знахідок на невеликих поселеннях біля с. Лапутьки, які займали ланцюжок піщаних підвищень  у заплаві р. Тетерева. Ці поселення дослідник вважає сезонними, мешканці яких займались металургійним виробництвом. Перераховуючи характерні для цих пунктів знахідки (шматки шлаків, ошлаковані стінки горнів, шматки руди) дослідник не згадує сопел (Толочко 1980, с.163). С.В. Паньков констатував, що на ряді сільських металургійних центрів (Кременище, Колонщина) відсутні знахідки керамічних сопел. Цю обставину він пояснив не беззастережною тезою про роботу горен на природній тязі або заміну цього важливого пристрою у металургійному виробництві давньоруського часу подібними дерев’яними трубками (Паньков 2003а, с.100).

Жидичинська колекція містить залишки як мінімум 17 сопел. Ця кількість вираховується сумою цілих виробів, їх задніх частин з розтрубом та одного фрагменту середньої частини гранчастого сопла. Решта кінців сопел, нажаль не підходили до наявних частин з розтрубами. Однак їх великі розміри дозволяють припустити що у споруді №2  було понад 20 сопел. Концентрація  принаймі 17 сопел у одному об’єкті у Жидичині  вказує на те, що сопла як цінний і мобільний елемент металургійного виробництва могли акуратно вийматись з горнів і на зимовий період переміщатись на місце постійного проживання майстра. Це міркування також корегує думку про часте розбивання сопел у ході їх виймання з горен. У такому випадку  фрагменти сопел повинні часто траплятись поблизу горен, натомість цього не спостерігається.

Розміри колекції дозволяють у загальних рисах  уявити масштаби виробництва, що організовувалось  майстром – власником сопел. У колекції представлені як мінімум 17 сопел. Велика кількість сопел у закритому комплексі  опосередковано вказує на одночасне використання  кількох горен, адже при умові використання одного горна така кількість сопел була явно надмірною. Для забезпечення постійного притоку повітря до горна необхідно принаймі два сопла отже умовно можемо реконструювати кількість горнів що були у віданні майстра. Закритість комплексу  дозволяє припустити приблизно одночасне функціонування принаймі 8 горен, які при умові середньої продуктивності 2 – 3 кг сирцевого заліза за одну плавку (Бідзіля,Паньков 2000, с.109 ) одночасно  могли дати  близько 20 кілограмів заліза. Ця величина стосується однієї плавки, а, як показує стан жидичинських сопел, таких плавок проводилось декілька.

У останній час набуває розвитку критика концепції  Б.О.Колчина  про характер металургійного виробництва Давньої Русі  як суто сільського промислу, що мав общинний характер. Встановлено що металургійне виробництво велось і у містах (Паньков 2003а). Проаналізована колекція сопел в цілому підтверджує такий підхід та дозволяє говорити про різні форми організації металургійного виробництва, зокрема, монастирського або державного. Вже сама кількість сопел зосереджених в одному місці (одних руках) ставить під сумнів їх використання общиною. Хоча на місці знахідки сопел прямих свідчень металургійного виробництва і не виявлено, все ж доводиться визнати що їх власник, напевно, мешканець малого феодального міста, яким у той час був Жидичин, особа що, очевидно, була пов’язана з Миколаївським монастирем, поблизу якого знайдені сопла, відігравав певну роль у організації  виробництва у цьому мікрорегіоні.

Про існування металургійного та ковальського виробництва при монастирях , причому саме у XIII – XIV ст. свідчить відкриття виробничого комплексу цього часу  на території колишнього митрополичого саду Києво-Печерської Лаври (Гончар 1993, с.178-180). Сліди кузні відкриті поблизу Михайлівського монастиря у Києві (Толочко, Вознесенская 1981, с.267-268). Про інтерес церковних ієрархів до організації  виробництва за межами міст говорить виявлення 4 металургійних  горен  та вислої свинцевої печатки київського митрополита Михаїла II (1138-1143р.р.) на поселенні Кременище поблизу Києва. Автор досліджень вважав це поселення митрополичим хутором (Бідзіля, Паньков 2000, с.106-109).

Великі масштаби металургійного виробництва у XIV столітті в районі Жидичина вказують на значну потребу у залізі у цей період. Це могли бути потреби ринку, але не слід виключати і можливість існування Жидичинського металургійного центру в системі  державного або монастирського виробництва. С.В.Паньков вказує що у дещо пізніший час феодали або монастирі у переважній більшості випадків самі рудні не експлуатували, а здавали їх в оренду так званим «рудникам» які мали необхідні знання у рудній справі (Паньков 2003а, с.107). Очевидно, проаналізована колекція належала такому «руднику» з тією різницею, що ступінь його залежності від власника рудні у порівнянні з пізнішим періодом був іншим.

Досконалість прийомів виготовлення сопел вказує на їх виробництво кваліфікованим майстром-керамістом, можливо гончарем. Не виключено що виробництво велось під замовлення майстра-металурга. У всякому разі найбільш вірогідним місцем виготовлення сопел можна вважати розміщений неподалік Жидичина (2,0 км) Кульчин, де є виходи високоякісної глини, і який був відомим середньовічним гончарним центром. З писемних джерел відомо, що Кульчин належав Луцькому замку і забезпечував останній гончарним посудом (Троневич 2003, с.80).

Незвичайність виявленої колекції, перш за все за кількістю сопел, думаємо, відображає якийсь період підвищеної економічної активності в мікрорегіоні у XIV столітті. До цього найбільш підходить будівництво мурованого цегляного замку у Луцьку князем Любартом. Відстань від Жидичина до Луцька становить всього 8,0 км. Будівельні роботи потребували великої кількості заліза, як для будівельних конструкцій, так і для забезпечення процесу будівництва.

Луцький замок був місцем зосередження не тільки державної, але і церковної влади. На його території окрім князя проживав єпископ і розміщувалась єпископська церква Іоанна Богослова. Пізніше, в часи Вітовта, була зведена одна із трьох мурованих веж Верхнього замку, що отримала назву Владичої (Троневич 2003, с.41-42). Тому участь церковної ієрархії у спорудженні мурованих елементів замку в часи Любарта виглядає цілком закономірною.

Наостанок відзначимо, що регіон Жидичина у пізньосередньовічний період  був традиційно тісно пов’язаним з Луцьким замком. Так, розміщене за 15,0 км від Жидичина с.Солтисове (нині с. Човниця) забезпечувало замок металевими виробами (Троневич 2003, с.80). Пожалування церкві Іоанна Богослова села Рожища (нині місто неподалік Жидичина) з присілками на початку XIV століття хоча і визнається деякими дослідниками фальсифікатом пізнішого часу, думаємо, відображає певні реалії XIV століття. У пізньосередньовічний період Жидичинський Миколаївський монастир стає головним монастирем Луцького князівства.

Література

Бідзіля В.І.,Паньков С.В. Залізодобувне виробництво на території України та Угорщини на рубежі I – II тис.н.е.// Археологія. – 2000. – № 3. – С.98-111.

Гончар В.М. Археологічні дослідження колишнього митрополичого саду Києво-Печерської Лаври у 1987-1988 р.р.//Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984-1988 р.р. – К.,1993. – С.167-186.

Гончаров В.К. Райковецкое городище. – К.: Издательство академии наук Украинской ССР,1950. – 149с.

Звіздецький Б.А.,Готун І.А. Будівлі селища Гульськ та їх значення для вивчення соціально-економічного феномену поліського села кінця I тис. //Археологія. – 1997. –  №2. – С.32-52.

Златогорський О.Є. Звіт про результати археологічних досліджень у с.Жидичин поблизу Луцька 2008 року. – Луцьк, 2008. – 100с.

 Каменцева Е. И., Устюгов Н. В. Русская метрология. Изд. 2-е. Учеб. пособие. М., «Высш. школа», 1975. –  328 с.

Колчин Б.А. Черная металургия и металлообработка в Древней Руси //  МИА. – 1953. – Вып.32. – 258с.

Паньков С.В.а Залізодобувне виробництво у давньоруському Києві  //Археологія. – 2003. – №4. – С.104-114.

Паньков С.В.б Залізодобувне виробництво // Село Київської Русі ( за матеріалами південноруських земель). – К.: Шлях, 2003. – 232с.

Толочко П.П. Киев и Киевская земля в епоху феодальной раздробленности XII – XIII векав. – К.: Наук. думка, 1980. – 222с.

Толочко П.П.,Вознесенская Г.А. Кузнечное ремесло// Новое в археологи Києва. – К.,1981. – С.267-284.

Троневич П.О. Луцький замок. – Луцьк, ДІКСОН, 2003. – 198с.