СУ "Волинські старожитності" Неділя, 24.10.2021, 03:53
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
43010 м.Луцьк, вул. М.Коперніка, 36а, тел. 8 (0332) 286281 ПОШТОВА АДРЕСА: А/С 10, М.ЛУЦЬК, 26, 43026
Меню сайту
Форма входу
Пошук
Календар
«  Грудень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Наше опитування
Чи потрібно Україні законодавство про охорону археологічної спадщини
Всього відповідей: 652
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
Головна » 2019 » Грудень » 22 » Мене звати Парфенюк Юлія Костянтинівна….
13:08
Мене звати Парфенюк Юлія Костянтинівна….

У «Кресовій книзі справедливих» згадується багатодітна польська родина Шишко з колонії Ведмежа Яма, матір яких трагічно загинула у липні 1943 року, а батько залишив дітей. Дітей прихистила українська родина, яку пізніше радянська влада заслала на Сибір. В джерелах по різному називається прізвище українців, але одна з дітей Шишко Юлія у своїй розповіді впевнено називає їх Андрійчуками. Батько Родіон був старостою села при німецькій владі, син перебував у лавах УПА. Можливо це і врятувало дітей від смерті у буремному 1943 році.  А далі – стало «прямим дороговказом» на Сибір. Повернення на рідну Волинь, життя за радянської влади – то вже інша історія. Та сама Юлія Костянтинівна у 1960-х роках навіть обиралася депутатом до обласної ради, а нині живе сама. «Бо я собі так живу і всьо…» - каже без гіркоти вона, але допомагають діти і родичі. Та то вже інша історія, сюжет для роману.
Тих польських та українсько-польських колоній і сіл між Кисилином та Холопичами було досить багато. Якщо поглянути на карту 1927 року, то крім Ведмежої Ями, бачимо колонію Журавець, Яхимовку, Яновець, два Запуста, а біля Мовчанова – спалене село Рудню. Десь я читав, чи хтось мені розповідав, що монумент українсько-польського примирення спочатку мав будуватися у Кисилині, а не у Павлівці. Адже там 11 липня 1943 року відбувалася одна з наймасштабніших трагедій українсько-польського протистояння: загинули не лише мешканці містечка, а й навколишніх колоній та сіл. Досить багато їх загинуло не біля костелу, а по дорозі до нього, в лісах і полях, вбиті бандитами, а не героями. Так, як загинула Розалія Шишко – мати Юлії

Карта 1927 року з селами та колоніями


У 2000-х роках, коли вибирали пісок у кар’єрі в Холопичах, натрапили на останки трьох цивільних – чоловіка, жінки та дитини. Місце тоді обстежив Геннадій Гулько. Зробив фото, насипали насип, тодішній сільський голова обіцяв поставити на місці загибелі хрест. Два роки я шукав той хрест навколо Холопицької водойми. Там тих хрестів – скажу чесно, досить багато: трагічно загиблим вже у 1990-ті та 2000-ті роки. Карма, як каже Ігор Левчук. А хреста загиблим у 1943 році так ніхто і не поставив. І лише нещодавно місце загибелі мені показали Геннадій  Гулько та Сергій Ричко. Без них знайти це місце було практично не реально, і лише фрагменти кісток, вириті і викинуті з могили дикими звірами, свідчать про далекі трагічні події. Ймовірно, ця родина також йшла до костелу в Кисилин з Рудні і загинула від рук убивць. Можливо наступного року на цьому місці проведемо ексгумаційні роботи і перепоховаємо останки за християнською традицією. 
 

Геннадій Гулько на місці загибелі цивільних осіб 1943 р.

 

Сергій познайомив і зі своєю родичкою – тіткою Юлією, Парфенюк-Шишко Юлією Костянтинівною.

Вдалося записати її розповідь.
- Мене звати зараз Парфенюк Юлія Костянтинівна. Я записана з 39-го, але, якщо я батька вже зустріла, то батько сказав, що я з 37-го. Два роки мені…
- Додали.
- Не дописали.
- Ну, бо я… Мене покинули, я була маленькою. Скільки, як мати забили, мені було? Я знаю? Може 4, може 5 років. То як я там була пам’ятати яка.
От тільки то пам’ятаю, як то мати, бо я по національності, то полячка, але зараз я українка.
- По паспорту.
- По паспорту українка. Я ж тут виросла і, як-то кажуть, мене вигляділи всьо, то і через то я. 
- Мати що розповідала? Що Ви пам’ятаєте по матері? Про матір що пам’ятаєте?
- Всьо пам’ятаю ще. Була маленька, тримали хазяйство. Жили ми бідно, канєшно. П’ятеро дітей нас було.
- А жили в тому селі, там, да?
- На Журавці жили.
- На Журавці?
- Так. Зараз ліс там. Ми жили на Ведмежих Ямах.
- Там поляків багато було?
- Були поляки, були українці, були галичани. Усі-усі там. Така колонія була. Називалася Ведмежа Яма.
Ну, як мати… Нас було п’ятеро. Я була середня, старша сестра, брат, я третя. Ще була сестра Гєня – тая, де то зараз в Польщі є, і ще був брат маленький. Я не знаю, він ще навіть і не ходив. Місяців може мав 9.
Ну як мати забили в костелі, вона пішла в той костел
- В Кисилині
- В Кисилині. А тоді туту була така… Тут німці, тут той   р у х. І батько нас кинув, бо були б всіх побили. Тут ходила тая, я знаю… ходила тая банда якаясь. То батько втік. Але в Затурцях він попав до німців в той плєн. Там була тая їхня… І старша сама сестра за ним побігла. А нас четверо осталося. І так вже той-во, нас люди порозбирали. Українці.
- А як прізвище батька було?
- Шишко Костантин. А по батькові, то я навіть і не знаю. А мати – Шишко Рузя. Розалія.
- Але росли потім в українській родині?
- В українській! Я ж була і на Сибіру, мене забрала Андрійчук Вєра Родіоновна. Вікторівна, брешу.
- А на Сибір як же ж Ви попали?
- А як попала? А вони були, той Родіон Андрійчук, де вони мене взяли, він був старостою при німцях. А син був в УПА. І як вже прийшли зразу, не знаю чи 44-й чи 45-й рік, я не пам’ятаю, то їх вивозили на Сибір всіх. І вони мене з собою взяли на Сибір.
То я там, я не знаю, я ще в школу не ходила, ну, років шість мала, п’ять отако…
- А зараз якусь допомогу від польського уряду маєте? Щось Вам допомагають?
- Ні. Я нігде нічого не писала, не мала ніяких документів, нічого. Бо я собі так живу і всьо…

 

 





Як писав колись Марсель Пруст, що вірив у кельтські вірування, душі померлих стають бранцями якогось нижчого створіння, — звіра, рослини, неживого предмета. «А втрачене воно для нас аж до того дня, — для багатьох цей день так і не настає, — коли ми підходимо до дерева або заволодіваємо річчю, яка була для нього в'язницею. Ось тоді вони здригаються, ось тоді волають до нас, і тільки-но ми їх упізнаємо — чари розбито. Ми випускаємо їх на волю, і вони, смерть здолавши, живуть собі й далі з нами. Так само і з нашим минулим. Силкуватися його повернути — річ марна, всі потуги нашого розуму ні до чого. Минуле таїться поза його досягом, поза теренами, в якомусь матеріальному предметі (в тому відчутті, яке породжує цей предмет), там, де ми найменше сподівалися б знайти його. Натрапимо на цей предмет за життя чи ні, це залежить од випадку».
Не будемо кельтами, але повіримо у те, що душі померлих нарешті заспокоються. І карма Холопич очиститься… Це звичайно можна сприймати і жартома, і серйозно.

 


 

 

 

 

 
Прикріплення: Малюнок 1 · Малюнок 2 · Малюнок 3
Переглядів: 705 | Додав: mr_zlatik | Теги: Ведмежа Яма, Журавець, Рудня, Гулько, Яхимовка, Холопичі, Кисилин, Яновець, Запуст
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2021