Протягом літа у «Волинському моніторі» з’являлися публікації, присвячені історії Волинського краєзнавчого музею. У червні 2014 року ця інституція відзначила 85-річчя. Про діяльність ВКМ від заснування до сьогоднішніх днів нам розповідала Наталія Пушкар – головний хранитель музею. Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі розмову з нею.
– Пані Наталю, Ви почали працювати в музеї випадково, чи заздалегідь планували пов’язати з ним своє життя? Скільки років працюєте в музейній сфері?
– Ольга Степанівна Рутківська, моя перша вчителька в Луцькій середній школі № 3, одного разу провела, як сказали б нині, соцопитування на тему: Ким ти хочеш бути? Відмінниця Оля відповіла, не роздумуючи: «Продавати булочки, як тьотя Аня». На початку 1950-х ми всі хотіли бути ближче до тих булочок, яких було так багато в шкільному буфеті, але Ольга Степанівна присоромила Олю, мовляв, ти відмінниця і можеш бути лікарем, інженером, учителем. Отож наступні відповіді були такими, якими їх хотіла чути вчителька, адже нікому не хотілося бути присоромленим. Я відповіла, що хочу бути вчителькою. Пізніше й сама звикла до тієї думки, звикли мама і вчителі, тож на випускному вечорі 1959 року Галина Гордіївна Сироватченко, завуч середньої школи № 9, яку я закінчувала, побажала мені: «З тебе буде гарна вчителька, але хай у твоєму класі буде хоч одна така хуліганка, як ти».
Ще я хотіла бути геологом. Але їхати на навчання до іншого міста не було за що. Тому відпрацювавши не повних два роки (трудовий стаж для вступу був обов’язковим) кур’єром загальної канцелярії у Волинському обкомі партії, 1961 року я вступила на навчання до Луцького педінституту на історико-філологічний факультет.
Розчарування наступало поволі, але невпинно. Літератури було замало, а забагато предметів, які здавались непотрібними, бо повторювались у різних варіантах: історія КПРС, основи марксизму-ленінізму, діамат, істмат… До закінчення інституту я вже мала чоловіка і дочку, але не мала квартири. А тому, що під час навчання майже постійно працювала – влітку піонервожатою в таборах, в інший час – друкаркою в партійному архіві, після закінчення інституту повернулась на роботу в обком партії – друкаркою в машбюро. Десь у кінці грудня 1966 року мені запропонували роботу наукового співробітника музею. Спочатку було страшно – від назви посади. Думалось: я ж нічого не розумію в науці. Але мене переконали, що не святі горщики ліплять. У музеї, як закладі культури, я була ще в дитячому віці, коли він знаходився на вулиці Сенкевича, 1. Пригадую лише, що перед входом лежала велика гармата (нині вона експонується на території замку).
Отож доля таки наздогнала мене, і 7 січня 1967 року, перший день Різдва, став моїм першим робочим днем у Волинському краєзнавчому музеї. Нині я впевнена: так мало бути.
– Робота хранителя музею декому може знатися нудною й нецікавою. Яка вона, на Вашу думку?
– Перш, ніж стати завідувачем відділу фондів (пізніше – головним хранителем музею), я п’ять років працювала науковим співробітником у відділі історії дорадянського періоду. Моєю завідувачкою була Римма Данилівна Кашевська, яка, не дуже панькаючись і не опікуючи зайве, навчила мене азам музейної роботи. Давала завдання і контролювала виконання. До 50-річчя Жовтневої революції ми доповнювали відповідну тему новими експонатами. Тому я й одержала завдання: для майбутньої експозиції дістати телеграфний апарат Морзе такого типу, яким нібито було передано повідомлення з Петрограда до Луцька про державний переворот 1917 року. Це був мій перший музейний експонат.
Робота музейного співробітника, на мою думку, не може бути нудною і нецікавою, за умови, якщо хочеш набувати нових знань, якщо постійно вчишся і сповідуєш мудрість древніх: «я знаю те, що я нічого не знаю».
У посадові обов’язки хранителя музею входить насамперед облік і зберігання історико-культурних цінностей, які становлять фонди музею. За цими поняттями – безліч дрібниць, обов’язкових до виконання. Досить сказати, що будь-яка річ перш, ніж стати музейним предметом, повинна пройти шлях із 15-20 сходинок. Найбільше клопоту маємо з неустаткованістю музейних сховищ, – це загальна проблема майже всіх музеїв нашого рівня. Фонди музею зростають щороку на 3-4 тисячі предметів, а площі фондосховищ не збільшуються.
– Які особливості роботи хранителя музею сьогодні і, наприклад, 30-40 років тому?
– На початку лютого 1972 року, коли мене призначили завідувачкою відділу фондів, кількість музейних предметів становила 46 тисяч, нині їх – біля 150 тисяч, а з науково-допоміжними матеріалами – понад 270 тисяч одиниць зберігання.
Якщо 30-40 років тому матеріально-відповідальною особою був лише завідувач відділу фондів, то з кінця 1990-х кожен науковий співробітник відділу є охоронцем певної групи або кількох груп зберігання. За кожним охоронцем закріплено окремі фондосховища, вхід до яких стороннім особам заборонений. Загалом же відділ обліку і зберігання – найбільш консервативний відділ, діяльність якого регламентується інструкціями, методичними рекомендаціями тощо. Зате є в рутинній роботі відділу світлий промінь, віконце, у яке зазирати дуже приємно і завжди цікаво: майже необмежена можливість працювати з першоджерелами, досліджувати колекції та окремі предмети, вивчати рукописи.
– В одній зі статей, присвячених ВКМ, Ви розповідали про те, що раніше працівники музею записи в інвентарних книгах вели вручну. Як і хто сьогодні заповнює такі книги? Як вплинув на це технічний прогрес? Скільки інвентарних книг сьогодні є в музеї?
– Запис в Інвентарних книгах музею, як і раніше, ведеться вручну. На кожен музейний предмет, що надходить до колекції, потрібно скласти акт прийому, уніфікований паспорт (інвентарну картку), кілька каталожних карток (щонайменше дві). Дані документів первинного обліку вносяться до Головної інвентарної книги та Інвентарної книги відповідної групи зберігання, в окремих випадках ще й до однієї з шести книг спецобліку. Наявність електронного обліку не звільняє від записування вручну навіть у тих музеях, у яких електронний облік налагоджений давно. Інвентарні книги заповнюють наукові працівники відділу фондів. Нині у музеї є 63 томи чинних Книг вступу (Головних інвентарних книг), Інвентарних – понад 320.
– Звідки сьогодні беруться надходження до музею? Як, на Вашу думку, джерела експонатів та й самі експонати зміняться в найближчому майбутньому? З якого століття походить найстарший експонат?
– Джерела надходжень музейних предметів різнопланові: через комплексні археологічні, етнографічні експедиції та експедиції з метою дослідження храмів, які дають чи не найкращі результати; через співпрацю з колекціонерами, які безоплатно передають цінні для музейної збірки предмети; через закупівлю музейних предметів в окремих громадян; матеріали з проблем сучасності надходять через різноманітні державні та приватні підприємства, громадські організації. Біля 10 тис. предметів за роки незалежності передали Державна митна служба та Управління Служби безпеки України у Волинській області: твори живопису, іконопису, предмети побуту, зразки зброї, окремі предмети і колекції нумізматики, фалеристики, філателії, які могли б стати предметами контрабанди, якби не пильність наших митників і прикордонників. Не думаю, що джерела надходжень кардинально зміняться в найближчому майбутньому. Нас, хранителів, більше турбують умови зберігання тих багатств, які надбані музеєм у минулі роки. А найдавнішими, очевидно, є палеонтологічні знахідки – керни з відбитками залишків органічного світу, скам’янілості тварин і рослин, кістки викопних тварин.
– Чи музей має можливість придбати у продавців антикваріату або на чорному ринку безцінні для Волині артефакти?
– Така можливість є, але не завжди музей нею може скористатись: адже для кожного музейного предмета, який у майбутньому може стати експонатом, дуже важливою є легенда (походження предмета, попередні власники тощо), яка у продавців антикваріату втрачається, а «чорними археологами» приховується навмисно.
– Чи часто музей відвідують іноземці, індивідуально чи групами? Які експонати чи виставки їх найбільше цікавлять? Чи музей не планує стати більш відкритим для іноземців, наприклад, за допомогою перекладів різними мовами описів експонатів?
– Іноземці відвідують музей не дуже часто. В основному це індивідуальні візити. Для них проводять оглядові екскурсії по експозиціях усіх відділів. Раніше, коли у волинських таборах відпочивали польські харцери, у програму їхнього дозвілля входило відвідування музеїв. Музей ніколи не був закритим ні для кого. Описи експонатів, як і інша музейна документація, згідно з Інструкцією, ведуться лише державною мовою. Дослідники, яких приймає і обслуговує музей, знають українську, або спілкуються російською мовою. Не пригадую випадку, щоб хтось спілкувався через перекладачів.
– Історія Волинського музею нерозривно пов’язана з міжвоєнним періодом історії Польщі, оскільки саме тоді він був заснований. Чи співпрацюєте Ви сьогодні з польськими колегами?
– Співпраця з польськими колегами розпочалася ще на початку 1960-х і успішно триває досі. Вона полягає в обміні виставками, участі Волинського краєзнавчого музею в різноманітних проектах музеїв Варшави, Любліна, Замостя, участі наукових співробітників польських музеїв у конференціях, які відбуваються на Волині, і навпаки; у спільних виданнях. Гарні стосунки склалися у Волинського музею з музеями Республіки Польща. Так, упродовж серпня 1993 року в Державному етнографічному музеї Варшави експонувалась виставка з фондів ВКМ «Традиційне народне вбрання Волині». У жовтні-листопаді того ж року в Окружному музеї м. Замость експонувалась виставка «Старе фото ХІХ – поч. ХХ ст.» з колекції ВКМ. Музей брав участь у спільних проектах «Волинь і Польща. На стику культур», «Скарби східних готів», «Буг – ріка, що об’єднує». Незабаром має побачити світ шостий том видання «Zamojsko-Wołyńskie Zeszyty Muzealne», перший том яких вийшов 2003 року коштом Музею Замойських у Замості. На сторінках періодичного видання публікуються праці волинських і польських дослідників, у яких піднімається широке коло питань, що стосуються нашої спільної історії.
– Як виглядає організація постійних та тимчасових виставок, хто приймає рішення про їх проведення? Які виставки плануються в найближчому часі?
– Ще в кінці 1960-х виставки були рідкістю: не було відділу масової науково-освітньої роботи, не було вільних площ. Фотокопійні пересувні виставки надсилались централізовано з Державних музеїв Києва, Москви, їхня тематика була присвячена видатним датам з життя СРСР. Вони були цензуровані, апробовані, з готовими текстами, деякі й досі зберігаються у фондах.
У 1973 році в музеї на Шопена, 7 проводили косметичний ремонт і поновлювали експозиції усіх відділів. У травні, коли кімнати першого поверху, де розташовувався відділ історії дорадянського періоду, було відремонтовано, завідувачка відділу Римма Кашевська вирішила оформити етнографічну виставку, щоб зали не стояли порожніми. Це була моя перша виставка, і робили її ми з Риммою Данилівною легко, з піднесенням. Такі узори творили на стінах з рушників і крайок, таку красу розмістили у вітринах, – жіночий, чоловічий, дитячий одяг, рядна, ткані і вишиті зразки узорів, зібрані нашими попередниками ще у 1930-х, ткацький верстат, пристрої для ткацтва, різноманітну кераміку. Відділу етнографії тоді ще не було, але колекцію музей мав непогану. Виставка вийшла – як пісня.
Тільки ж не побачив її ніхто. І відвідувачів вона не мала. Крім музейних колег, звісно. Виставку не дозволили навіть відкрити. Захопившись творчістю, ми геть забули про цензуру і не врахували політичної ситуації в країні. Якраз у ті дні змістили з посади заступника Голови Ради Міністрів СРСР Петра Шелеста – за «ідеологічні помилки», «ідеалізацію» минулого України, «місництво та прояви націоналізму», обстоювання самобутності України. Отож ми й попали під роздачу – за ідеалізацію минулого України на волинському ґрунті. Навіть вишиті українські сорочки й рушники видавалися колонізаторам небезпечною зброєю. Нині заборонених тем для виставок практично немає, аби були матеріали.
Розмовляли Наталя ДЕНИСЮК та Агнєшка БОНДЕР
Видання Монітор Волинський
|
